Краєзнавчий календар

2013 - Імена, події, факти

Історією доведено, що якщо нашу жінку якимось чином відправити в іншу державу та ще й видати заміж за її володаря, то чекай великих і славних діл, інтриг та переворотів.

Такою жінкою виявилась Олена Глінська. Народилась вона в 1508 році у стародавньому містечку Китайгороді, що за 25 кілометрів від Кам’янця, в родині князя Василя Глінського. Так стверджують авторитетні дослідники: академік Д. Ліхачов, історик І. Кондратьєв, краєзнавець І. Стрелецький.

Батько та його брати служили у великого князя Московського і всієя Русі Василя ІІІ. Минав час. Олена виросла вродливою, вихованою на європейських звичаях, освіченою дівчиною.

Гряде 1526 рік, бояри змушують Василя ІІІ відіслати до монастиря дружину Соломію Сабурову та серйозно задуматись про спадкоємця.

Серед молодих дівчат, представлених Василю ІІІ, краса та розум Олени Глінської справили велике враження на 47-річного князя. Князь великий обирає за дружину дівчину на 29 років молодшу за себе – Олену Глінську.

Під впливом молодої дружини ВасильІІІ починає переймати деякі європейські звичаї і навіть поголив бороду, що на той час вважалося тяжким гріхом. Він цінує дружину, але це не до вподоби консервативним боярам Московії.

Син Олени й Василя ІІІ Іван народився 25 серпня 1530 року. Ще через рік Олена народжує другого сина, якого нарікають Юрієм, але він виявився глухонімим.

Після смерті Василя ІІІ, у грудні 1533 року, Глінська Олена – регент при малолітньому синові. На той час Олені виповнилося лише 25 років. Вона сміливо взяла державну владу в свої руки, спираючись на військову підтримку фаворита, талановитого полководця Івана Овчину-Телепньова-Оболенсь-кого та митрополита Московського.

Марно бояри намагалися чинити змови і заколоти, їм залишилося змиритися, чекати і дивитися.

За неповних п’ять років вона, жінка, зробила стільки, що не під силу чоловікові-правителю за десятиліття. Литовський король Сигізмунд розпочав війну проти Московії у 1534 році та програв її. Сподівався на внутрішні непорядки та заколоти проти регентші. По війні до Росії відійшли Стародубські та Чернігівські землі.

Княгиня Олена Василівна сама вела дипломатичні переговори і сама приймала рішення. В 1537 році, завдяки далекоглядній політиці Олени, Росія заключила угоду зі Швецією про вільну торгівлю та нейтралітет.

Саме велике досягнення княгині Олени – грошова реформа, чи не перша на Русі. Введена у державі єдина грошова система, а також уніфікація чеканки монети – вагомий крок до стабілізації економіки Русі.

Нейтралізуються всі, хто сміє думати про престол. Не пожаліла Олена навіть рідного дядька Михайла Глінського. Родичі, які зазіхають на право царів, перестають бути родичами.

Укріплюються та розбудовуються міста на кордонах – Темніков, Буйгород, відновлюються міста Устюг та Ярославль. Розбудовується кам’яна Москва, будується Китайгород (архітектор Пьотр Фрязін). До багатої Московії прибувають емігранти з інших держав.

Саме в часи правління Олени Глінської проведена зміна у міському управлінні: було введено посади губних (повітових) суддів, які стали обиратися серед дворян. Все робиться для того, щоб зробити державу цілісною та максимально зручною для правління. Але влада не може належати одній людині.

Велика княгиня Олена не догледіла, не очікувала, не вбереглася. Протягом 1537 року вона страждала від незро-зумілого захворювання (була отруєна солями ртуті, як встановили у 1929 році провідні фахівці). У квітні 1538 року, у віці 30 років, молода княгиня відійшла у вічність в страшенних муках. Хоронили велику княгиню Олену на Благовіщення спішно, порушуючи усі канони православного християнства, в день її смерті. Родичам толком навіть не дали попрощатися з покійною.

Знову починають правити бояри, поки великий князь Іван ІV малий – йому було лише 7 років. Через 15 років цар Іван Васильович помститься за смерть улюбленої матері – заллє кров’ю всю Московію. Повелів у царській літописній історії зобразити ідеальною правителькою держави свою матір, княгиню Олену Глінську. Усе своє життя цар Іван ІV (Грозний) лютував: боявся смут боярських, зради, боявся, що його отруять, як батька й матір, скинуть із трону.

Так закінчила свій земний шлях, друга після княгині Ольги, жінка-правителька землі Руської.

Тож пам’ятаймо видатну державницю Олену Глінську, нашу землячку, яка побудувала в Москві Білий град і назвала його в пам’ять про свою малу Батьківщину Китайгородом.

Про О.В. Глінську

1. Юрков В. Правителька Росії – з Китайгорода / В. Юр-ков, Г. Юркова // Край Кам’янецький. – 2012. – 11 трав. – С. 6.
2. Кучеренко О. Украинская мать Ивана Грозного при-думала копейку и первой приобщила к власти фаворитов // Комсомол. правда в Украине. – 2010. – 3-9 сент. – С. 12-13.
3. Криштопа М. Велика реформаторка і просто красуня: (до 470-річчя з дня смерті Олени Глінської) // Пенсія. – 2008. – № 3. – С. 36-37.
4. Бестужева-Лада С. Прекрасная литвинка // Смена. –2008. – № 10. – С. 77-80.

У січні 1863 року в Польщі почалося національно-визвольне повстання проти соціального і національного гноблення польського народу російським царизмом. Це повстання поширилося й на Правобережну Україну, де польська шляхта ще становила більшість дворянства та кілька відсотків населення становили польські селяни.

Очолив повстанський загін Е. Ружицький. За свідченням відставного поліцейського чиновника М. Загоровського, в ніч з 8 на 9 травня 1863 р. Е. Ружицький вивів із Житомира загін повстанців у кількості 500 чоловік. Всі вони були на конях, озброєні шаблями, піками, а деякі навіть рушницями і пістолетами. Поступово кількість загону збільшилась до 800 чоловік. 13 травня загін Ружицького вступив у м. Полонне.

В Полонному Е. Ружицький три дні чекав допомоги з Галичини від генерала І. Висоцького, командуючого повстанцями на Правобережній Україні. Втративши надію на допомогу, він повів свій загін у с. Сягрів (західніше Полонного) і розділив його на кавалерію і піхоту. Поставивши на чолі піхоти В. Цехонського, він наказав йому виступити до с. Нуч-палу (нині с. Поляна) і з’єднатися з 700 повстанцями, які там чекали. Село Нучпала і ліс навколо були місцем збору повс-танських груп, які були створені в Косткові та Грицеві Заславського повіту. Свій загін Е. Ружицький повів на північ у Миропіль. На переправі через р. Случ зав’язався бій з російськими підрозділами. Після півторагодинної перестрілки повстанці відступили, втративши 127 чоловік. 18 чоловік було поранено і 66 взято в полон. Загін повернувся в Полонне.

Царські війська переслідували повстанців. З’єднання Казанкова, підсилене козаками 37 Донського полку, 21 травня прибуло у Шепетівку. Козаки дізналися, що загін В. Це-хонського розташувався в лісі біля с. Миньківці і на світанку атакували його. Повстанці хоробро билися, але сильний вогонь противника і тиск царської кінноти з флангів зробили свою справу. Після 2-х годинного бою повстанці кинулись у лісові хащі. Поразка під Миньківцями була майже катастрофічною. Загинуло біля 100 повстанців, взято в полон біля 400. Поранені і змучені повстанці блукали лісами і болотами, а скрізь розставлені патрулі і охоронці виловлювали їх і відправляли до в'язниці.

Із оточення вийшли лише дві групи. Кінну групу в кількості 50 чоловік вивів поручник Клюковський, пішу в 100 чоловік – Л. Гринбаум і капітан Лубенецький. Кінна група біля с. Лашки Старокостянтинівського повіту з’єдналася з загоном Е. Ружицького, а інша пішла в Острозький повіт. Ця група, озброєна «рушницями, косами і піками», підійшла до с. М’якоти і зупинилась на відпочинок. Проти неї була направлена рота Орловського полку. 23 травня зав’язався бій. Сили були нерівні, і повстанці один за одним кидались в болото, в якому більшість з них потопилась.

А загін Е. Ружицького, який переслідували царські війська, був у безперервному русі. Взявши курс на Старо-костянтинів, він за одну добу проїхав села Свинна, Мацевичі, Белицьк і вступив у с. Кустівці. Тут повстанці, зібравши селян, прочитали «Золоту грамоту» і, посилаючись на неї, закликали не відбувати поміщицьку повинність «за садиби і польові угіддя», вимагати оплати грішми будь-якої роботи. Крім цього, вони знищили всі символи царської влади і волосні документи. Покинувши Кустівці, загін пішов на схід, мав зіткнення з царськими дозорцями і круто повернувши на південь, пішов до м. Остропіль. Цим рішенням Е. Ружицький зруйнував плани царських військ, які чекали його в районі Старокостянтинова. Тут теж повстанці проголосили ліквідацію царської влади.

Із Острополя загін вступив у Літинський повіт Подільської губернії, сподіваючись підняти там масове повстання. Однак мріям не вдалося здійснитися. До повстанців приєдналося лише 65 чоловік на чолі з братами Шашкевичами.

Потім знову був марш на північ аж до Любара. Карателі намагались змусити загін Ружицького до бою, та він всіляко його уникав і залишив Любар. З невеликими зупинками пройшов Онацьківці, Гриців, Коськів, Пеньки, Мальки, Лисинці і зупинився на відпочинок у Лашках Старокостянтинівського повіту. За загоном невідступно слідували царські війська. Вони пробували нав’язати повстанцям бій біля с. Лисинці, але Ружицький швидким маршем рушив на Медведівку. Та дві роти Орловського і Кременчуцького полків кількістю в 600 солдат, здійснивши обхід, перерізали повстанцям шлях біля с. Салихи. Розмістивши головні сили в Салисі, карателі розташували частину загону у 800 метрах від села. Для повстанців була приготовлена пастка.

Ружицький розгадав план і, блокувавши дорогу на Медведівку, зупинився з 5-а ескадронами в лісі, навпроти Салихи. Рівно о 9 ранку 26 травня повстанці почали миттєву атаку. Карателі, не витримавши натиску, кинулись в Салиху, але повстанські ескадрони раніше ввірвалися в село і отримали перемогу.

Після цього бою загін ще 2 дні рухався до кордону через Волицю, Новоставці, Антоніни, Олійники. Ружицький розумів, що всім загоном йому буде важко переходити кордон і тому розділив його на дві частини. Одна, яку очолював сам, 28 травня пішла до с. Святець. В той же день ескадрони досягли австрійського кордону і були інтерновані.

Про долю другого загону історики нічого не пові-домляють, відомо тільки, що царські війська з цим загоном сутичок не мали.

На цьому повстанці на Волині активні дії припинили.

Незважаючи на поразку, повстання 1863 р. зумовило деяке полегшення умов реформи на Правобережній Україні. Під тиском повстання 1863-1864 рр. та ряду інших факторів царизм змушений був провести в 1864-1870 рр. селянську реформу і в Царстві Польському. Ця реформа закріпила аграрні перетво-рення, що їх прагнули здійснити повстанці, створила більш сприятливі умови для дальшого розвитку прогресивних тоді капіталістичних відносин.

До речі, серед повстанців був уродженець Ізяслава Мар’ян-Кароль Дубецький. Відбувши заслання в Сибіру, він став видатним польським істориком.

Література

1. Марахов Г.И. Польское восстание 1863 г. на Право-бережной Украине. – К.: Из-во Киев. ун-та, 1967. – 257 с.
2. Лещенко М.Н. Яскраві сторінки спільної боротьби. – К., 1963. – 40 с.
3. Карван С.Л. Польське повстання 1863 року на Полонщині // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: зб. наук. праць за матеріалами наук. конф. (23-24 черв. 1999 р.). – Хмельницький, 1999. – С. 214-215.
4. Царик О.П. Волиняни в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 років // Поляки на Хмель-ниччині: погляд крізь віки: зб. наук. праць за матеріалами наук. конф. (23-24 черв. 1999 р.). – Хмельницький, 1999. – С. 216-219.

В сорока кілометрах від м. Кам’янця-Подільського знаходиться Летава, село, в якому в березні 1923 року десять найбідніших селянських господарств об’єднались в артіль «Відродження». Першим головою був обраний С.Ф. Калуцький, пізніше – П.П. Паньков. Господарство мало 23 десятини землі, двоє коней, дві борони, плуг, драпан.

В квітні держава надала артілі грошову позику на насіння, через рік – другу. Це дало можливість придбати шестеро коней, двоє свиней, два вози, два плуги, п’ять борін, культиватор, сівалку, збудувати стайню, майстерню по виробництву черепиці, закласти сад.

На початку 1930 р. в Летаві створено Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Воно об’єдналося з артіллю «Відродження», і новому колективному господарству було присвоєно ім’я В. Леніна.

У 1931 році на летавських ланах з’явилися перші трактори, люди працювали самовіддано і примножувалися успіхи артілі: підвищувалася врожайність зернових, збіль-шувалося поголів’я худоби, птиці. Грошові прибутки колгоспу ім. В. Леніна досягли в 1937 р. 1,1 мільйона карбованців.

Це був перший на Поділлі колгосп-мільйонер. Керували господарством В.І. Дробний (голова) та його заступник Д.В.Бойко.

Двічі – в 1939 і 1940 рр. – представляв колгосп свої надбання на Виставці досягнень народного господарства у Москві. До Почесної книги Виставки було занесено 29 імен передовиків виробництва. Голову колгоспу В.І. Дробного нагороджено орденом Леніна, ланкових: Є.М. Антонюк – орденом «Знак Пошани», Н.Л. Цисар – медаллю «За трудову доблесть». У лютому 1940 р. найвищою урядовою нагородою – орденом Леніна – був відзначений і колгосп ім. Леніна.

В роки Великої Вітчизняної війни, визволяючи Кіровоградщину, загинув голова колгоспу В.І. Дробний. Після визволення Летави 1 квітня 1944р., новообраним жінками, інвалідами та підлітками головою колгоспу став Д.В. Бойко.

Поля, зарослі бур’янами, всипані осколками, засіяли за-лишками насіння і вже в 1944 р. зібрали урожай: по 15 цент-нерів зернових і по 236 центнерів цукрових буряків з гектара. Майже 10 тисяч пудів зерна здали летавчани у фонд Армії, внесли 85 тисяч карбованців на будівництво танкової колони «Радянське Поділля» і 200 тисяч карбованців – на два бойові літаки.

За активну участь у створенні фонду допомоги Червоній Армії, за високі показники у республіканському соціалістич-ному змаганні Рада Народних Комісарів СРСР в січні 1945 р. присудила колгоспові ім. Леніна перехідний Червоний Прапор.

У перші повоєнні роки в колгоспі налічувалося 765 працездатних, з них – 717 жінок. Згадаємо картину Т.Н. Ябло-нської «Хліб» (1948), написану в Летаві: золота гора збіжжя, жінки крутять віялки, вантажать мішки. Всі роботи – на жіночих плечах, і тільки воду для жниварів привозив хлопчик. Ця картина – живе уособлення тодішньої дійсності.

Незважаючи на труднощі, летавчани зуміли відродити довоєнну славу колгоспу: в 1947 р. зернових зібрано по 19 центнерів, цукрових буряків – по 353 центнери з гектара. Завершено електрифікацію і телефонізовано основні об’єкти господарства, відремонтовано Будинок культури. За всі ці досягнення у 1948 році одночасно присвоєно Звання Героя Соціалістичної Праці голові колгоспу Д.В. Бойку, ланковим - Г.С. Горячок, Т.Й. Горячок, М.В. Нагурній, А.Т. Миколіній, Г.М. Регелюк, Т.Я. Резник, А.А. Чинник, А.Г. Шутяк, М.Ф. Юр-ченко, бригадирові трактористів С.М. Миколіну.

Дев’ятнадцятеро передовиків колгоспного виробництва було нагороджено орденом Леніна, шістдесят чотирьох – орденом Трудового Червоного Прапора, близько ста п’ятиде-сяти – медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

До колгоспу ім. Леніна було влито два сусідніх відстаючих господарства, проведено землевпорядкування, вдосконалена структура посівних площ, налагоджені тісні контакти з іншими господарствами колишнього Радянського Союзу.

В 1958 р. за успіхи в розвитку сільського господарства Давиду Васильовичу Бойку вдруге присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Золотої медалі «Серп і Молот». Він 26 років очолював господарство і зробив його передовим не тільки в області, а й в Україні.

Трудова слава місцевого господарства, після виходу Д.В. Бойка на заслужений відпочинок, продовжилася 10-річним головуванням Володимира Давидовича Ліщука, уродженця села Черча Чемеровецького району, який у Летаві, за високі врожаї, став дванадцятим Героєм Соціалістичної Праці (1976 р.). Після смерті В.Д. Ліщука у 1980 р. колгосп ім. Леніна очолив Михайло Васильович Шаповал.

Колгосп з утворенням самостійної української держави був перетворений в сільськогосподарський кооператив «Летава».

Вже 33-й рік не згасає, а множиться слава «Летави» під керівництвом Михайла Васильовича Шаповала, за період правління якого вдалося досягти не лише успіхів у розвитку сільського господарства, а й створити потужну соціальну інфраструктуру, що дало змогу затримати місцеву молодь, забезпечуючи гідною зарплатою, безкоштовним житлом та численними привілеями.

Указом Президента України № 859/2010 від 21 серпня 2010 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку сільського господарства, впровадження прогресивних технологій та передових форм господарювання, багаторічну самовіддану працю Шаповалу Михайлу Васильовичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Головні напрями діяльності СГК «Летава» – вирощування зернових культур (пшениця, ячмінь, гречка), відбірної сортової картоплі, цукрового буряку, насіння кращих районованих сортів озимих та ярих зернових, овочевих культур, реалізація племін-ної великої рогатої худоби чорнорябої породи, виробництво розчинників, оліфи, фарб тощо.

Завдяки правильно обраній стратегії розвитку господ-дарства та невтомному бажанню працювати, «Летава» щорічно отримує мільйонні прибутки, показуючи найвищі результати по зернових культурах (середня урожайність 56 ц/га). За всю історію існування кооперативу не було жодного випадку затримки заробітної плати.

На алеї, що веде до Будинку культури встановлено пам’ятники трьом головам колгоспу, попередникам сьогод-нішнього голови.

Особлива гордість – музей історії села, який повністю фінансується господарством і постійно збагачується новими експонатами, які розповідають про здобутки і трудові звершення багатьох поколінь летавчан.

Література

1. Про присвоєння М.Шаповалу звання Героя України: Указ Президента України від 2010 р. № 859/2010 // Уряд. кур’єр. – 2010. – 28 серп. – С. 4.
2. Про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці передовикам сільського господарства Української РСР [в т.ч. Ліщуку В.Д.]: Указ Президії Верховної Ради СРСР № 4944-ІХ від 24 груд. 1976 р. // Рад. Україна. – 1976. – 26 груд.
3. Про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці передовикам сільського господарства Української РСР [в т.ч. Бойку Д.В.]: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 лют. 1958 р. // Рад. Поділля. – 1958. – 28 лют.
4. Про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці передовикам сільського господарства Української РСР: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 лют. 1948 р. // Рад. Україна. – 1948. – 18 лют. Із змісту: Звання присвоєно: Д.В. Бойку, Г.С. Горячок, Т.Й. Горячок, М.В. Нагурній, А.Т. Миколіній, Г.М. Регелюк, Т.Я. Резник, А.А. Чинник, А.Г. Шутяк, М.Ф. Юрченко, С.М. Миколіну.
5. Мацевич А.Ф. Над річкою Летавкою. – К.: Веселка, 1985. – 102 с.
6. Хлібороб. Голова ордена Леніна колгоспу ім. Леніна с. Летава Чемеровецького району Володимир Давидович Ліщук. – Хмельницький, 1977. – 4 с.
7. Мацевич А. Глибока борозна. – К.: Дніпро, 1974. – 110 с.
8. Ордена Леніна колгосп ім. Леніна. – Львів, 1969. – 287 с.
9. Григоренко О. Давид Бойко // Хмельниччина: роки становлення та поступу: матеріали Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф. – Хмельницький, 1997. – С. 44-49.
10. Козлов М. Соль земли // Киев. вест. – 2012. – 21 апр.
11. Гонтарук М. Людям на добро. Нові Герої Поділля // Рад. Поділля. – 1976. – 29 груд.

Микола Іванович Мазур, живописець, графік, мону-менталіст, член НСХУ (1987), лауреат першої премії МВС СРСР (1982), Державної премії ім. М.Островського (1989), обласних –ім. Т. Шевченка (1993) та В. Розвадовського (1995), міської ім. Б.Хмельницького (1996), переможець Міжнародного відкритого рейтингу «Золота фортуна» (2001 р. м. Київ), Людина року – 1998, 2011 (м. Хмельницький) народився у Кущівському зернорадгоспі Кущівського району Красно-дарського краю (Росія) в українській родині із чернігівським корінням. У десятилітньому віці разом з батьками переїздить у м. Нова Каховка. Після закінчення Одеського державного художнього училища (1968) двадцятилітній юнак, слідом за своїм лебединим коханням до красуні-подолянки Людмили Савчишин, яку у творчих колах знають як Людмилу Мазур, приїхав до Хмельницького.

Життя протікало у турботах про сім’ю, у родинних святах, у буденності і злетах творчої думки. Останнє мало особливий сенс. Інакше не виросла б Люда до яскравої особистості, не здобув би Микола звання народного художника України і численних нагород, що нині має. І діти – Богдан та Оксана, можливо, не стали б мистецьким підпертям батьків. За сорок років Микола Мазур вріс і вгруз у подільський грунт. Про те мовлять його живописні полотна (32 їх зберігається у художньому музеї), з якими хмельничани, мешканці столиці, обласних міст знайомились на численних виставках ще з 1972 року. У живописі, перш за все, привертає увагу органічний зв'язок митця із прадавньою культурою народу, умовно-символічна образність, густий, насичений колорит. Міфо-поетизація природи, її дарів – чи не найважливіша візія аркушів. У монументалістиці ж художник – дотепник і веселун, дорослий і дитина водночас, генератор ідей і сміливий новатор, мікс авангарду та реалізму. Його перші об’ємно-просторові композиції, виготовлені з металобрухту, з’явилися 1982 року у міському парку (нині парк ім. М.Чекмана). Згодом нові вироби прикрасили інтер’єр кінотеатру «Планета», куточки обласного центру. Серед цих об’єктів своїми вишуканими формами особливо чарувала «Гармонія». 1992 року її було встановлено біля готелю «Поділля», але, за недолугого керівництва, місто втратило і цей і інші об’єкти – «Політ на повітряній кулі», що разом із комплексом «Сад» «замикав» площу біля кінотеатру «Сілістра», пластичний рельєф на фасаді адміністративного будинку дитячого автомістечка. На щастя, ще радують композиції в парку ім. Т.Шевченка, у Староконстянтинові на березі річки Случ, сподіваємось, й у м. Мирний (Соха-Якутія) та у сербському м. Бор.

Не можна оминути увагою і пам’ятники, створені у співавторстві із сином Богданом – відомим українським скульптором, який нині мешкає у Києві. В першу чергу - це «Ангел скорботи», що вже став візитівкою Хмельницького, пам’ятник полеглим у афганській війні, загиблим у мирний час пожежникам, дев’ятиметровий монумент «Віра. Надія. Любов» на майдані Незалежності.

Свої здібності художник реалізував і у педагогічній діяльності. З 1968-го року він викладає у Хмельницькій дитячій художній школі ( у 1973-у став її директором). На цій посаді у співавторстві із Петром Сензюком розробив оригінальну методичну програму для дитячих художніх шкіл, яка діяла в Україні кілька років. У 2002-у був запрошений викладати художні дисципліни в Хмельницький національний університет, де працює і нині.

Твори митця зберігаються в музеях та приватних колекціях міст України, Росії, Болгарії, Сербії, США, Бельгії, Німеччини, Канади. Репродукції його творів включені в престижні каталоги, що видавалися в Україні та за кордоном.

Про М. І. Мазура

1. Кульбовський М. Калинові острови Миколи Мазура // Кульбовський М. З подільського кореня. Кн. 2. – Хмельницький, 2003. – С. 185.
2. Слободянюк Т. Микола Мазур і Хмельницький: вчора, сьогодні, завтра // Поділ. вісті. – 2003. – 5 черв.
3. Маричевський М. І небо, і земля Миколи Мазура // Образотворче мистец. – 2004. – № 3. – С. 44-47.
4. Тимофєєва Л. Міське середовище: агресія псевдо-культури // Образотворче мистец. – 2008. – № 1. – С. 78-80.
5. Мазур М. «Ті, хто не вижив у голод, благають про пам'ять / розмову з нар. художником України вів М. Жила // Є Поділля. – 2010. – 27 трав. – С. 6.
6. Кроб П. Небо і земля Миколи Мазура // Дем. Україна. – 2010. – 22 жовт. – С. 19.

Відомому українському письменникові, заслуженому журналісту України, лауреату багатьох премій – ім. Я. Галана, ім. Ю. Яновського, ім. М. Годованця, ім. В. Булаєнка, ім. Г. Кос-тюка та ім. І. Огієнка Мар’яну Красуцькому 5 січня 2013 року виповняється 70.

Народився Мар’ян Іванович у селі Воскодавинці Красилівського району Хмельницької області. Закінчив Вінницький педінститут, працював у пресі Вінниччини – в багатотиражці Ладижина, заступником редактора Ямпільської райгазети, кореспондентом «Вінницької правди». На початку 70-х минулого століття повернувся на Хмельниччину, очолив колектив редакції Кам’янець-Подільської регіональної газети «Кам’янецький край». Редагував це видання більше тридцяти років.

Автор трьох десятків книг – романів: «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони», «Редакція», «Злива», «Розрив-трава на лютих перехрестях», – повістей: «Судний день», «За Колимою сонце сходить», «Острів любові», «Березневий грім», «Земля, на якій я живу», «Покаяння» та інших.

З 1998 року – член Національної спілки письменників України. Проза Мар’яна Красуцького написана переважно на документальній основі – про власне дитинство і юність («Спекотливе літо у Воскодавинцях», «Редакція», «Злива»), про трудні долі земляків – подолян Микити Годованця, Григорія Костюка, Івана Огієнка. Автор добре володіє пером, прекрасно знає матеріал, а тому й книги його цікаві, користуються попитом у читачів. Водночас Мар’ян Красуцький – добрий дослідник історії рідного краю. Його книги про Микиту Годованця, Івана Огієнка, Володимира Булаєнка народилися в результаті скрупульозного вивчення архівних матеріалів, опитування живих свідків і очевидців життєвої і творчої діяльності цих яскравих постатей української літератури. Уміння витворити з віднайдених документів цікавий літературний сюжет, дати їм об’єктивне і аргументоване пояснення, роблять книги письменника своєрідними орієн-тирами в давній і більш близькій до нас історії Поділля.

Варто зазначити, що автор не зациклюється на одній темі. Йому однаково добре знане сільське і міське життя. Роман «Павутиння», скажімо, про мафію, що тероризує місто. Під личинами різних начальників, їхньої чиновницької прислуги криються кримінальні лиходії, які всіма правдами й неправдами грабують міське населення, збивають свої «капітали».

А ось повість «Спекотливе літо у Воскодавинцях» подає нам картини повоєнного і сучасного села, написано достовірно, яскраво і вистраждано, бо це пережито автором особисто.

Одне слово, Мар’ян Красуцький зустрічає своє 70-річчя як зрілий майстер пера, якому є що сказати читачеві.

Твори М. Красуцького

1. Розрив-трава на лютих перехрестях: роман-докум. – Кам’янець-Поділ.: ПП Мошак М.І., 2008. – 192 с.
2. Павутиння: роман. – К.: Укр. письм., 2001. – 191 с.
3. Довга дорога вночі: роман. – К.: Укр. письм., 1998. – 197 с.
4. Земля, на якій живу: худож.-докум. повість. – К.: Колос, 2003. – 190 с.
5. Острів любові: новели. – К.: Укр. письм., 1996. – 55 с.

Про М. Красуцького

1. Мачківський М.А. Живи – як сад: труди і дні письменника Мар’яна Красуцького. – Хмельницький, 2007. – 192 с.: фото.
2. На вістрі письменницького пера // Гжимайло Ю. Не хлібом єдиним… – Хмельницький, 2004. – С. 248-250.
3. Мачківський М. Крилом – у небо!: Мар’яну Кра-суцькому – 65! // Поділ. вісті. – 2008. – 10 січ.
4. Савчук В. Письменнику – звання професора // Літ. Україна. – 2003. – 10 квіт. – С. 6.
5. Гординчук М. На терезах правди // Кам’янець-Поділ. вісн. – 2002. – 27 груд.

Висококваліфікований спеціаліст культосвітньої роботи, громадський діяч, ентузіаст і організатор клубної та бібліотечної роботи, популяризатор пам’яток історії та культури Хмельниччини. На кожній сходинці життєвого шляху Павла Артемовича Фараонова, запорукою його успіху була самовіддана праця, високий професіоналізм, компетентність, творчий запал, здатність до сприйняття та впровадження інновацій в своїй справі та вміння працювати з людьми.

Народився Павло Артемович Фараонов 12 лютого 1933 року в селі Лісківці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, де і пройшли його дитячі та юнацькі роки. У 1950 році вступив на клубний відділ Кам'янець-Подільського технікуму підготовки культурно-освітніх праців-ників. Професію культурно-освітнього працівника він обрав не випадково. Йому подобалось дарувати людям радість, прилучати їх до скарбниць духовності і культури українського народу. Після закінчення технікуму молодому енергійному фахівцеві запропонували посаду інструктора-методиста Кам'янець-Подільського районного Будинку культури, згодом - інспектора відділу культури. У 1965 році Павло Артемович очолив районний відділ культури. На цій посаді пропрацював багато літ. На досягнутому не зупинився, з часом закінчив Харківський інститут культури.

З його ініціативи в Кам’янець-Подільському районі було збудовано близько 25 клубних та бібліотечних установ, в яких запрацювали різнопрофільні напрямки гуртків, художніх колективів, зросла майстерність місцевих авторів. Як справжній висококваліфікований фахівець, організував роботу культосвіт-ніх установ на основі глибокого вивчення тенденцій у відродженні і розвитку національної української культури, духовних потреб людей. Ним були розроблені та впроваджені в практику роботи культосвітніх установ такі форми роботи, як:трибуна громадської думки, центри інформації, молодіжні культурні центри, зустрічі за «круглим столом» та ін. За його сценаріями проводились огляди-конкурси, фестивалі, театра-лізовані літературно-мистецькі, фольклорні свята. Під його керівництвом Кам’янець-Подільські культпрацівники упевнено виходили на перші позиції в області, цілий ряд художніх колективів стали відомими за межами регіону.

Фараонов П.А. віддав культосвітній роботі 40 років свого життя. Він працював, не заспокоюючись ні на мить. І людей своїх націлював саме так, щоб вболівали за справу, щоб завжди були в пошуках нових форм та методів культосвітньої роботи.

Він користувався шаною і повагою широкої громадськості краю. За сумлінну працю йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України», нагороджений багатьма медалями, Почесними грамотами.

Обирався депутатом районної Ради народних депутатів, головою районної організації Товариства охорони пам'ятників історії і культури, головою Товариства книголюбів.

Відійшов у вічність Павло Артемович 11 травня 1993 р. у м. Кам’янець-Подільський. Рішенням виконкому Рихтівської сільської Ради народних депутатів в с. Лісківці, де народився і проживав Фараонов П. А., вулицю названо його іменем.

Вшанування пам’яті Павла Фараонова, визнанням його творчої діяльності в галузі культури – є запровадження іменної премії. Ця премія вручається щорічно (починаючи з 1994 р.) до дня народження Павла Фараонова особам або колективам, які відзначилися в галузі культосвітньої, творчої, громадської роботи та відродженні національної культури народу.

Про П.А. Фараонова

1. Веретянова І.В. Серце, віддане людям // Духовні витоки Поділля: Творчі історії краю. Ч.1. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. 9-11 верес. 1994 р. м. Кам’янець-По-дільський. – Хмельницький, 1994. – С. 140-141.
2. Гладченко П.М. Знані люди Кам’янеччини: Фараонов Павло Артемович // Кам’янеччина: історія, розвиток, перспек-тиви: Наук. зб. – Кам’янець-Поділ., 2008. – С. 187.
3. Витяг із Положення про Хмельницьку обласну премію імені Павла Фараонова в галузі культурно-освітньої роботи // Лауреати обласних премій Хмельниччини: Біобібліогр. покажч. – Хмельницький, 2004. – С.162.

Письменник, журналіст, літературознавець, політичний діяч Павло Богацький народився 4 березня 1883 року у містечку Купині, що нині в Городоцькому районі, у сім’ї священика. Згодом сім’я переїхала до с. Грицьків, де минуло дитинство й отроцтво Павла, а ще пізніше – в с. Нестерівці (нині Дунаєвецького району).

Навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, але в грудні 1902 року був звільнений за видання українського рукописного часопису «Проба Сил» та за участь в українському русі взагалі. Дальшу освіту здобував у військовій школі (м. Вільно, тепер Вільнюс). Брав участь у революції 1905-1907 років, у підпільних військових організаціях, за що потрапив до в’язниці, був позбавлений права продовжувати військову службу. В 1907-1908 роках навчався на агрономічному відділі Київського політехнічного інституту.

Літературну діяльність Павло Богацький розпочав 1906 року. Друкувався в альманасі «Терновий листок», газетах «Рідний край», «Громадський голос» (м. Київ), журналі «Бджола» (м. Львів). При активній підтримці Микити Шаповала й Андрія Товкачевського 1909 року взявся за видання журналу «Українська Хата» (м. Київ). В журналі публікував і свої прозові твори, тонкі, психологічного характеру оповідання й повісті («Сонечко», «Помстилася», «Не доскочив», «Тільки правду дай!» та інші), короткі рецензії, театральні замітки.

Як редактор і видавець журналу «Українська хата», потрапляв до в’язниці за публікації деяких матеріалів, зокрема, оповідання Галини Журби «Коняка».

Новий модерний журнал «Українська Хата» тримав напрям на психологізм, віддавав перевагу мистецькому над тенденційним, об’єднував навколо себе в основному молодих письменників. В часопису друкувалися твори Ольги Коби-лянської, Олександра Олеся, Грицька Чупринки. Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Свідзінського, Миколи Євшана, Михайла Яцьківа, Христини Алчевської, Миколи Філянського та інших.

В 1914 році, з початком Першої світової війни, журнал було заборонено, а його редактора і видавця Павла Богацького заарештовано і вислано в Наримський край (Сибір).

Після лютневої революції 1917 року П. Богацький повернувся до Києва і виконував обов’язки начальника Київської повітової міліції. Під час гетьманату Павла Скоро-падського був заарештований німцями і відбував ув’язнення. Саме у в’язниці уклав збірку новел «Камелії», яка вийшла друком того ж 1918 року в Києві.

У початковий період Директорії Павло Богацький був столичним отаманом (очолював міліцію Києва), брав участь у боях з більшовиками в складі корпусу Січових стрільців. У 1919-1920 роках перебував у Кам’янці-Подільському – спершу, як отаман Коша охорони республіки, згодом – архіваріус Кам’янець-Подільського державного українського університету, повітовий комісар Кам’янеччини. Як журналіст, співпрацював з газетами («Слово», «Наш шлях» та інші), що виходили у Кам’янці – тодішній столиці Української Народної Республіки.

Після поразки української революції опинився на еміграції – спершу в Польщі, згодом в Чехоcловаччині. У Празі П. Богацький редагував журнали «Нова Україна» (1922-1923), «Трудова Україна», брав участь у роботі Українського громадського комітету.

З утворенням Українського соціологічного інституту керував Кабінетом шевченкознавства, в 1926-1929 роках був головою Українського громадського видавничого фонду.

В 1940 році, виїхавши до Німеччини, працював в «Українському віснику» (Берлін, 1943-45), викладав історію української літератури в гімназії та вчительській семінарії в таборі переміщених осіб Міттевальд (Баварія, 1945-49).

Коли почалась масова еміграція українців із Західної Європи, в 1949 році Павло Богацький виїхав до Австралії, оселився в місті Тірулі, де працював на сталеварні. Водночас продовжував літературну діяльність, публікувався в газеті «Вільна думка» (Сідней). Став одним із засновників і дійсних членів Наукового Товариства Т.Г. Шевченка в Австралії (1953 р.).

За час перебування поза межами України видав повість «Під баштою зі слонової кості» (Берлін, 1923), есе «Сучасний стан світового мистецтва (Прага, 1924), «На шляху до освіти» (Берлін, 1941), критично-бібліографічну монографію «Кобзар» Т.Г. Шевченка за сто років: 1840-1940» (Краків, 1942), підготував «Малу літературну енциклопедію» (видана сином у 2002 році). Опублікував у часописах низку спогадів про різні періоди свого життя.

Павло Богацький помер 22 грудня 1962 року. Його життєвий і творчий шлях потребують праці дослідників літератури.

Твори П. Богацького

1. Привітання та його історія // Дунаєвец. вісн. – 2000. – 20, 22 січ. – (З творчої спадщини вченого-земляка).

Про П. Богацького

1. Прокопчук В. Павло Богацький – наш земляк з австралійської діаспори, учений, краєзнавець // Дунаєвец. вісн. – 1999. – 4, 6 листоп.
2. Назаренко Є. Письменник з Купина // Проскурів. – 1999. – 14 лип. – С. 7.
3. Прокопчук В. З горбів Поділля // Городоц. вісн. – 2000. – 7 жовт.
4. Кость С.А. Богацький Павло Олександрович / С.А. Кость, С.І. Білокінь // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 121.
5. Богацький Павло // Українці Австралії: енцикл. довід. – Сідней, 2001. – С. 76: фото.

75 років з дня народження Сергія Ісаковича Кравця, живописця, графіка, члена НСХУ (1991), члена творчого об’єднання подільських митців «Плоский рів» (1995).

Народився в с. Дашківці на Вінничині. Після закінчення середньої школи виїхав на постійне мешкання до Сєвєро-двінська Архангельської обл. 1970 р. закінчив Ярославське художнє училище. Здобуту освіту реалізовував у якості театрального художника, викладача дитячої художньої школи у м. Воркута, куди переїхав 1972 р. Цього ж року вперше оприлюднив свої творчі роботи.

З 1989 р. Сергій Ісакович проживає у м. Хмельницькому, працює монументалістом художніх майстерень. На його рахунку розписи фойє у бібліотеці м. Городок, музичного залу дитячого садочка № 36 у Хмельницькому, школі с. Копачівка на Деражнянщині. Вільний час митець віддає станковому живопису, графіці. Особливістю творчої манери С.Кравця є те, що він працює без палітри, тобто колір наноситься безпо-середньо на полотно у потрібне місце. У реалізації своїх творчих задумів автор надає перевагу натюрморту, що, на його переконання, є «живе світло, думка, врешті настрій».

Не від любові до себе, а від любові життя навколо себе, народжувалися його осінні полотна-сонети, де головні персонажі – «Дерево у позолоті, разки бабиного літа, рицарські обладунки будяка на околиці поля, сільське вікно із мерехтливою плямою гасової лампи, останні яблука в саду, сполоханого першим заморозком…» (С. Кравець). Філософ, лірик, романтик – таким увійшов в українську образотворчість Сергій Ісакович, таким залишається й по сьогодні.

Про С.І. Кравця

1. Козак І. І так хотілось малювати // Голос України. – 2009. – 22 січ. – С. 20-21.
2. Слободянюк Т. Осінь як ідеальна ностальгія // Поділ. вісті. – 2001. – 11 жовт.

Як швидкоплинно біжить час. Здається, недавно в обласній науковій бібліотеці імені М.Островського проведено науково-практичну конференцію з нагоди ювілею науковця і письменника. А минуло відтоді десять років. На конференцію прибули дочка Людмила Кисельова, онук Олександр Вакуленко з Києва, які виступили із змістовними доповідями. Теплий спогад і вірш присвятив нашому землякові нині покійний поет Дмитро Білоус. Немає потреби про це розповідати, оскільки матеріали конференції опубліковані.

Народився Олександр Іванович Кисельов 11 квітня 1903 року в селі Сатанівка Городоцького району, де його бать-ко завідував казенною лавкою. Він був другою дитиною і єдиним хлопчиком в багатодітній родині, тому батьки намагалися дати синові належну освіту, одначе матеріальні нестатки стояли на заваді. Відтак навчався в Кам’янець-Подільській духовній школі, де навчали за державні кошти. А щоб легше навчалося синові, родина Кисельових переїжджає у Великі Вірмени. На той час Сашко уже був другокурсником Подільської духовної семінарії. Та час був непевний. В листопаді 1920 року до влади остаточно прийшли більшовики. Семінарію закрили. Сашко стає учнем педагогічних курсів. Секретарює в сільській раді села Великі Вірмени, а з вересня 1925-го учителює спершу в с. Ставчани, затим – у селах Черче, Кизі. Мав прекрасний голос (тенор), віртуозно грав на смичкових інструментах. Керував хором в с. Кизя (1928-1930), Київського університету (1934-1936). Збереглося фото 1928 року, на якому зображено керівника і його співочий колектив.

1931 року стає студентом Київського університету. Слухає лекції відомих українських філологів: М. Зерова, П.Филипо-вича, М. Драй-Хмари, М. Калиновича та ін. Наполегливість і потяг до знань помітив професор О.Білецький, отож стає його «хрещеним батьком» в науці, літературі – 1939 року О.І. Кисельов закінчив аспірантуру. Звання кандидата філологічних наук одержав 16 червня 1941 року. До війни був ученим секретарем Інституту літератури АН УРСР (1939-1941).

Війна покликала на фронт. У званні старшого лейтенанта викладає політпідготовку в піхотному училищі (1942-1943), був агітатором політвідділу дивізії. У складі військ Першого українського фронту дійшов від Дніпра до Ельби. Був двічі контужений. По війні повертається до наукової праці. В інституті літератури працює на посаді старшого наукового співробітника (1946-1957), завідувачем відділу рукописів (1957-1964), водночас – доцентом кафедри української літератури КНУ імені Тараса Шевченка (1947-1950). Під час ждановських ідеологічних погромів підданий несправедливій критиці. У передовиці газета «Правда Украины» 5 вересня 1946 року звинувачувала нашого земляка в тому, нібито він закликає колег «знизити температуру критики». Його «опрацьовували» органи держбезпеки. 14 березня 1993 року в листі до мене Любов Никифорівна Потьомкіна (дружина О.І. Кисельова) пише: «Працював багато в турботах і неприятностях. Кілька разів його забирали в НКВД. Увечері заберуть, вранці привезуть. Я тоді була вагітна. Щоб не хвилювати мене і не нарушати мій спокій, який і так було порушено (безсонні ночі, жіночі сльози, все-все це відбивалося на здоров'ї дитини). Він ніколи не говорив мені, чого його забирали, а одного разу проговорився, сказав мені, що хотіли зробити з мене сексота. Їм не вдалося повішати на нього ярлик зрадника й узурпатора. Він був добрим, чесним, справедливим, надзвичайно хорошим чоловіком і батьком.

Дуже любив співати українські народні пісні (мав хороший голос). В родині всі добре співають. На святкових вечорах всі знали, де звучить хороша пісня, то справа Олександра Івановича, а з ним всі ті, хто був рядом. Він керував університетським хором, був хорошим організатором, мав до цієї справи хороші здібності. Добре грав на всіх народних інструментах. Особливо любив грати на скрипці, яку дуже любив. Дочка пішла в батька, грає на фортепіано, добре співає, захистила дисертацію, працює в КДУ, знає кілька мов».

О. Кисельов вивчав українську літературу кінця 19 – початку 20 ст. Спільно з О. Білецьким та І. Бассом підготував дослідження «Іван Франко: Життя і творчість» (1956); один з авторів двотомного видання «Історії української літератури» (1954), упорядник і автор передмови до творів П. Грабовського. (1959-1960). О.Кисельов 1964 року захистив докторську дисертацію й одразу ж потрапив у немилість – звільнили з роботи. У жовтні до влади прийшов Л.Брежнєв, наступила доба заморозків. Важко переживав цю несправедливість колишній фронтовик, така подія привела до інсульту. Помер письменник за півгодини до опівночі 23 лютого 1967 року. За спогадами дружини, аби не псувати «властьімущим» свято – День радянської армії – подала відомості ніби помер її чоловік 24 лютого.

Крім світлої пам'яті, маємо чималу спадщину вченого-літературознавця, особливо його теоретичні й методичні напрацювання творчості Павла Грабовського. Творча і наукова спадщина О. Кисельова, сподіваюся, стане предметом написан-ня курсових, дипломних та кандидатських робіт.

Праці О.І. Кисельова

1. Література гарту і боротьби: дослідження. – К.: Дніпро, 1972. – 416 с.
2. Павло Грабовський: життя і творчість / перероб. і доп. вид. – К.: Держлітвид. УРСР, 1956. – 283 с.: іл.

Про О.І. Кисельова

1. Олександр Кисельов і літературний процес в Україні: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., присвяч. 100-річчю з дня народження. – Хмельницький: Просвіта, 2003. – 150 с.
2. Мацько В. Лицар духу і совісті // Поділ. вісті. – 1993. – 16 берез.

Микола Наумович Обезюк народився 3 травня 1938 року на Хмельниччині, у селі Білижинці Ізяславського району. Закінчив Львівське училище ужиткового мистецтва ім. Труша, після чого продовжив навчання у Львівському державному інституті ужиткового і декоративного мистецтва на відділі скульптури. 1991 року йому присвоєно звання заслуженого художника УРСР.

Однією із перших вагомих робіт митця став пам'ятник Давиду Гурамішвілі, національному поету Грузії, виконаний для Миргорода на замовлення Міністерства культури. 1971 року Микола Обезюк взяв участь у конкурсі до 100-літнього ювілею з дня народження Лесі Українки, у якому отримав вищу відзнаку. Скульптура, виконана відповідно до його моделі, була вста-новлена у Луцьку. Серед творчого доробку скульптора – пам'ят-ники Івану Пулюю, Тарасу Шевченку, Денису Січинському.

Значну частину свого часу Микола Наумович присвятив створенню рельєфів. Найвідоміший з них – композиція для оздоблення кінотеатру «Київська Русь», у якому постає легенда про трьох братів – Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь.

Творчій манері Обезюка притаманне свідоме загострення найхарактерніших рис особистості, що дає змогу сконцентру-ватися на головному. Прослідковується це і в останніх роботах автора, якими стали пам'ятники Борису Грінченку у Києві та Ользі Косач-Драгомановій у Луцьку. Їх відкриття відбулося у 2011 році напередодні 20-ї річниці Незалежності України.

Про М.Н. Обезюка

1. Дьомін М. Обереги Миколи Обезюка // Укр. культура. – 2008. – № 10. – С. 23-24: фото кольор.
2. Назаренко Є. Пісня в камені Миколи Обезюка // Є! – 2001. – № 99. – С. 13.
3. Обезюк Микола Наумович // Мистецтво України: біогр. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 444.

Максим Рильський, розповідаючи про творчість пісняра, фольклориста з Поділля, писав: «За моїх дитячих та юнацьких літ ім’я Степана Руданського було одним із найпопулярніших письменницьких імен у дожовтневому українському селі… Степан Руданський справді заслуговує на найдорожчий у світі титул – титул народного поета».

Незважаючи на трагізм життєвої і творчої долі (всупереч волі батька-священника Степан Руданський замість вступу до Петербурзької духовної академії вступив до медико-хірургічної академії. Розгніваний батько позбавив сина будь-якої мате-ріальної допомоги. Недоїдання, кліматичні умови Петербурга спричинили захворювання на туберкульоз, який вкоротив віку поету-романтику) при житті не опублікована жодна з трьох збірок «Співомовок козака Вінка Руданського» (1857-59, 1859-60, 1856-61), його пісні, співи, поеми про українських гетьманів – особливо «Приказки» – переповнені оптимізмом, дотепним українським народним гумором, їдкою сатирою на тогочасну владу.

Головними персонажами поетично-гумористичних «При-казок», що складають найбільший пласт його етнографічної творчості (231 твір), є всілякі зайди (ляхи, москалі, жиди-корчмарі, чиновники, священнослужителі). Українці мстилися своїм гнобителям усними в’їдливими дотепами, байками (по-сучасному – анекдотами – М.К.), демонструючи свою духовну і моральну зверхність. А фольклорист С. Руданський подав їх у поетичному сюжетному викладі.

Саме за ці національні мотиви, що пронизували всю творчість митця, твори С. Руданського зазнавали від царської цензури постійної відмови в друкуванні, якщо не брати до уваги чотирьох віршів, надрукованих у тижневику «Русский мир» (1859) та двох віршів у журналі «Основа» (1861). Потім почав діяти горезвісний Валуєвський циркуляр (1863) щодо заборони друкування українською мовою.

Тільки після смерті С. Руданського у 1880 році Олена Пчілка видала у Києві невеличку книжечку його «Співомовок». Вже у кінці ХІХ ст. у Львові було видано чотиритомник його творів. В цьому і весь трагізм творчої долі С. Руданського.

Згодом більшовицька цензура і меншовартісно-малоро-сійський переляк просто вкрали (!) у кількох українських поколінь сміх поета-самородка С. Руданського.

Ім’я Степана Васильовича увійшло в історію світової літератури як першого перекладача українською мовою «Іліади» Гомера. (Хоча у нього є переклади декількох фрагментів «Енеїди» Вергілія, переклад «Слова о полку Ігоревім»).

Для нас сьогодні неоціненним скарбом є його фольклорно-етнографічні опоетизовані записи усної народної творчості.

Ще в роки навчання у Кам’янець-Подільській духовній семінарії (1849-1855) юнак Руданський захопився фольклором. Під час літніх вакацій подорожував рідним Поділлям і збирав та записував народні пісні, байки, приказки, небилиці тощо. А в 1852 році склав дві рукописні книжечки народних пісень під назвою «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии».

Збираючи перлини усної народної творчості, Степан Руданський поставив перед собою триєдине завдання:

1. В кожній оповідці «зберегти силу людської змислової утвори». Себто передати її дослівно, зберегти подільський діалект, польську або московську мову.
2. Записані в різний час і в різних місцях народні оповідки одного змісту подати цілісним сюжетним віршем («співом»).
3. «Дати певний лад для тих хибних народних оповідок, для котрих народ не придбав іще складу…»

В «Преслівлі» до «Байок світових» Степан Руданський пише:

«І певно, що хто тілько чув від людей тії оповідки, той і по їдних співах завважить, наскільки я витримав свою нелегку задумку. Але святий теє знає, чи багато в нас таких знаходиться! На наше нещастя, наші молоді паничі іще з того часу, як перший раз заглянуть у школу, уже начинають забувати і свою мову і своїх людей… А скінчивши школи і натягнувши чужий жупан,… виходять ні родині свічка, ні Москві огарок.»

Як гостро актуальні ці слова генія сьогодні, коли йде тотально-агресивна русифікація України !

Твори С.В. Руданського

1. Вибране. – Сімферополь: Таврія, 2002. – 368 с.
2. Повій, вітре, на Вкраїну: переклади мовами народів світу. – К.: Голов. спеціал. ред. л-ри мовами нац. меншин України, 2003. – 320 с.
3. Твори: співомовки. – К.: ВАТ «Вид-во «Київ. правда», 2005. – 400 с.
4. Усі твори в одному томі / уклад. Г. Латник. – К.; Ірпінь: Перун, 2007. – 823 с.: іл.

Про С.В. Руданського

1. Степан Васильович Руданський // Завальнюк О.М. Минуле і сучасне Кам’янця-Подільського: політики, військові, підприємці, діячі освіти, науки, культури й медицини: іст. нариси / О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький, В.Б. Стецюк. – Кам’янець-Поділ., 2007. – С. 145-153.
2. Назаренко Є.Д. Подільські видання творів Рудансь-кого // Духовні витоки Поділля: творці історії краю: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Хмельницький, 1994. – С. 126-127.
3. Яропуд Л.Г. Співомовки С. Руданського // Матеріали ІХ-ої Подільської краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Поділ., 1995. – С. 414-416.
4. Будзей О. Всміхається Руданському нове тисячоліття // Подолянин. – 2009. – 23 січ. – С. 8.
5. Вінюкова В. Степан, Іван і Марія: [кам’янецький період життя і творчості С. Руданського] // Подолянин. – 1998. – 30 січ. – С. 8.

Народилась Мирослава Пилипівна Тиміш-Лещенко 12 травня 1923 року у с. Шмирки Волочиського району в українській інтелігентній родині. Батько, Пилип Тиміш-Ліщен-ко (нар. 1891) – вихованець київської військово-фельдшерської школи, був учасником 1-ї світової війни, нагороджений Георгіївським хрестом; під час революції був студентом історико-філологічного відділення Університету св. Володи-мира; в часи УНР – журналіст, член редколегії газети «Україна» Військового Міністерства УМР.

Починаючи з 1925 року сім'я Лещенків проживала на території сучасного Красилівського району. Батько працював вчителем в різних школах. В 1931 році Пилип Лещенко працював кореспондентом районної газети. У 1937 році він був вчителем української мови та літератури Михайловецької семирічки. Тут йото і заарештували в рамках сфабрикованої колективної «антирадянської справи» (кампанія по виконанню наказу НКВС № 00447), як «активного учасника контррево-люційної націонал-фашистської диверсійно-терористичної орга-нізації» судили «трійкою», і того ж року розстріляли.

Сім'я перед арештом проживала у Красилові. Тут Мирослава закінчувала школу. Тут була учасником драма-тичного гуртка, що діяв при будинку культури.

У 1938 р. вступила до Київського педінституту. Деякий час мешкала в Києві під виглядом хатньої робітниці в рідного дядька – першого ректора Учительського інституту за часів УНР Івана Ліщенка.

З початку Другої світової війни брала участь в обороні Києва у складі студентського стрілецького батальйону на Білогородському напрямку. У 1942-1943 роках – зв'язкова партизанського загону в с. Медвин на Богуславщині. (Згідно з деякими джерелами вважається зв'язковою ОУН під час війни –авт.).

Після війни в 1946 році закінчила українське відділення філологічного факультету Київського педінституту (з відзна-кою). З 1946 року до 1949 року навчалася в аспірантурі при кафедрі української літератури.

У 1949-1950 роках працювала викладачем української мови у Київському театральному інституті. У 1950 році перейшла на видавничу роботу. З 1951 року по 1973 рік працювала у Держлітвидаві України, почавши коректором і доросла до заступника головного редактора.

Гострий розум, виняткова дипломатичність і врода не могли залишатися непоміченими, попри всі її намагання триматися непримітно. У 1970 році на запрошення тогочасного керівника Держкомвидаву УРСР Івана Педанюка Мирославу затвердили секретарем українського представництва в ООН. Після загибелі, за нез'ясованих обставин самого І. Педанюка, всіх працівників, відібраних особисто ним, було замінено іншими. Ще одна загадка української історії...

У 1973 році, на запрошення керівництва Спілки письменників України (П. Загребельного, Б. Олійника, Ю. Зба-нацького), очолила видавництво «Радянський письменник», де сім років працювала головним редактором, а згодом ще й директором. Пізніше обіймала посаду заступника головного редактора Держлітвидаву України (тепер видавництво «Дніпро).

Як літературознавець видала літературні біографії українських письменниць: Ольги Кобилянської та Ванди Василевської, переклала поетичні та прозові твори Я. Неруди, Я. Купали, А. Гайдара, П. Проскуріна, О. Бека, В. Арда-матського, С. Вороніна, П. Капици, А. Рошки, В. Астаф'єва та інших.

У 1989 році стала співзасновником і відповідальним секретарем організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Входила до Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, Братства вояків ОУН-УПА та Всеукраїнського комітету захисту прав людини.

У 1991 році виступала громадським захисником на судовому процесі над народним депутатом Степаном Хмарою.

Член Національної Спілки письменників України з 1976 року. Член НСЖУ.

Лауреат премії ім. Братів Шеметів – перших українських газетярів (2007 р.).

Мала численні відзнаки за фінансово успішну видавничу діяльність в часи УРСР. Особливо плідною була її робота на посаді керівника недержавного видавництва «Радянський письменник»: винятково за доходи, отримані під її безпо-середнім керівництвом, було впорядковано будинок-музей М.Волошина (Коктебель), збудовано поліклініку Літфонду (Київ), відремонтовано й добудовано БТ письменників (Одеса), споруджено багатоквартирний будинок для письменників (Київ) та ін.

Померла 17 березня 2011 року.

Твори М.П. Лещенко

1. Ольга Кобилянська: літ. портрет. – К.: Дніпро, 1973. – 171 с.
2. Ванда Василевська: нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1986. – 150 с.

Про М.П. Лещенко

1. Лещенко Мирослава Пилипівна // Мацько В. Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 42.

Згадує мати співачки Людмила Варфоломіївна Стельмах:

– Ще говорити не вміла, а вже мені підспівувала. А вже з п’ятирічного віку пробувала співати зі мною у два голоси популярні тоді на Поділлі народні пісні. Ясна річ, вона – горак, а я їй вторила.

Згодом і Валентина Анатоліївна в телеінтерв’ю обмовилась:

– Пам’ятаю всю ніжність маминого співу. І найперше її колискові пісні. Їх я наспівувала і своєму маленькому Артемчикові.

У родині Стельмахів (дівоче прізвище співачки) завжди панував культ української (подільської) пісні. Але життя співачки склалося так, що в дитинстві вчилась грати на скрипці в Полонській ДМШ, ходила на бальні танці, грала у шкільному ляльковому театрі, співала в хорі.

Шлях до оперної сцени у Валентини Степової проліг через Хмельницьке музичне училище ім. В. Заремби (диригентсько-хоровий відділ). Після училища два роки працювала артисткою ансамблю «Козаки Поділля». Зрештою, п’ятирічне навчання у Київській державній консерваторії (нині – Національна музична академія) в класі народної артистки УРСР і СРСР незабутньої Євгенії Мірошніченко, чиїм співом зачудовувалась з дитинства, колекціонуючи грамофонні платівки і магнітофонні касети з оперними аріями «богині співу».

Валентина Степова не відразу після консерваторії попала на столичну оперну сцену. Довелось певний час працювати в оперній студії при консерваторії, солісткою Київської філар-монії та в театрі музичної комедії. Підсумком тієї діяльності став відеокліп «У ритмі балеро» (1994), в якому В. Степова розкрила свій багатогранний талант – спів, танець, драматична гра. Багаторазовий показ цього кліпу по українському теле-баченні зробив ім’я нашої землячки популярним.

Згодом В. Степова деб’ютувала в Київському оперному театрі партією Лючії де Ламермур в однойменній опері Г. Доніцетті. Уже на той час вона мала у своєму репертуарі партії Чіо-Чіо-Сан (Дж. Пуччіні «Мадам Баттерфляй»), Віолетти (Дж. Верді «Травіата»). Згодом успішно виконувала партії колоратурного сопрано – Мюзетти (Пуччіні «Богема»), Церліни (В.-А. Моцарт «Дон Жуан») та Цариці Ночі в «Чарівній флейті» В.-А. Моцарта. Ці партії неодноразово виконувала під час зарубіжних гастролей в Австрії, Франції, Англії (1995-1998). В Англії вона записує два аудіодиски. Один – десять оперних арій та камерні твори. Другий – українські народні пісні. Там же записала посвяту «Діві Марії» подільського композитора О. Дударя на слова Б. Грищука, яка була дуже популярною в українській діаспорі.

Досягнувши висот оперного і камерного співу, В. Степова ніколи не забуває про рідне Поділля. Часто виступає з благодійними концертами у Хмельницькій філармонії та в музично-драматичному театрі з нашим симфонічним ака-демічним оркестром (головний диригент, заслужений діяч мис-тецтв України С. Леонов) та з театральним оркестром (диригент Л. Деркач).

Останнім часом подільські телеглядачі можуть бачити виступи нашої землячки як солістки та в ансамблі з оперними співаками (нашими земляками), заслуженими артистами Украї-ни Петром і Павлом Приймаками в супроводі Національного академічного оркестру українських народних інструментів під орудою нашого земляка, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, професора Віктора Гуцала.

Красива зовнішність, висока вокально-технічна майстер-ність співу у поєднанні з благородством і тембральним багатств-вом голосу, обширний репертуар та витончений артистизм подачі сценічних образів перетворюють концерти Валентини Степової в справжнє музичне свято-дійство.

Про В.А. Степову

1. Золота фортуна – символ величі: Валентина Степова, солістка Нац. опери України // Золота книга ділової еліти України: презентац. альм.: у 4 т. – К., 2000. – Т. 2. – С. 45.
2. Козак М.І. В обіймах вічної музики: Валентина Степова // Полонне: історія і сучасність. – Полонне, 2006. – С. 249.
3. Кульбовський М. Колиска Валентини Степової // Кульбовський М. З подільського кореня: публіцист. нариси з історії культури на Поділлі (середина ХІХ-ХХ ст.). – Хмельницький, 1999. – С. 110-114.
4. Десять прославлень Богородиці від Валентини Степової // Проскурів. – 2007. – 20 груд. – С. 19.
5. Клейменова О. Іменини, іменини Валентини. Повний зал гостей // Голос України. – 2003. – 27 черв. – С. 16.
6. Кириченко О. Виправдана любов: Валентина Степова запрошує // День. – 2003. – 18 черв. – С. 6.

Видатний український композитор, піаніст і педагог, наш талановитий земляк Владислав Іванович Заремба народився 15 червня 1833 року у м. Дунаївці.

Дитинство і юність майбутнього композитора і музиканта пройшли на квітучому Поділлі, серед самобутніх народних подільських пісень, які він гарно виконував, за свідченням сучасників, під власний акомпанемент. З юнацьких років Владислав збирає та записує улюблені народні пісні, як українські так і польські, завдяки чому, згодом створить чудові та високохудожні обробки цих народних шедеврів для голосу і фортепіано.

В 1846 році сім’я В.І. Заремби переїхала до м. Кам’янець-Подільський. Там він здобув музичну освіту у відомих музикантів та педагогів братів Антона та Івана Коціпінських, які неабияк вплинули на формування музичного світогляду та смаків Владислава.

Музично-педагогічна та виконавська діяльність Владис-лава Івановича розпочалася у м. Житомирі. З 1862 року він проживав у м. Києві, де здобув загальне визнання як талано-витий педагог, невтомний пропагандист музичної культури, обдарований композитор. У навчальних закладах м. Києва, серед яких жіночі пансіони та інститут шляхетних дівчат, В. Заремба викладає музику та хоровий спів.

Це роки розквіту композиторського таланту, коли з-під пера Владислава Івановича один за одним з’являються фортепіанні п’єси, пісні та романси на слова Т.Шевченка, Є.Гребінки, М. Петренка та польських поетів. Серед програм-них фортепіанних п’єс особливу популярність здобули «Прощання з Україною», «Думка-шумка», «Реве та стогне Дніпр широкий», «В кінці греблі шумлять верби», «Зібралися всі бурлаки».

Його збірка романсів та пісень на вірші Т.Шевченка «Музика до Кобзаря» містила понад 30 творів. Найбільш відомі – обробки для голосу і фортепіано популярних та народних українських пісень «Якби мені, мамо, намисто», «Дивлюсь я на небо», «Утоптала стежку», «Якби мені черевички», «Калина», «Така її доля», «Де ти бродиш, моя доле».

Як композитор, В.Заремба започатковує новий жанр в українській музиці – фортепіанну фантазію на тему української народної пісні. І в наш час популярними є його фортепіанні обробки народних пісень, серед яких «Гей, ви хлопці, славні молодці», «Ні, мамо, не можна нелюба любити», «Стоїть гора високая» та ін. Особливо ж знаковою є талановита обробка пісні «Дивлюсь я на небо» на слова М.Петренка та Л.Александрової, що стала своєрідною візитною карткою композитора.

Важливий внесок композитора також у створення во-кального та фортепіанного педагогічного репертуару. Польсь-кою мовою видано популярні педагогічний збірник «Пісенник для наших дітей» та збірку п’єс для фортепіано «Маленький Падеревський». Кращі твори В.І. Заремби здобули стійку популярність завдяки мелодійності, зворушливості, щирому національному колориту.

Помер 11 жовтня 1902 року та похований в м. Києві.

Як данина пам’яті славетному землякові, видатному українському композитору, піаністу і педагогу, який своєю діяльністю сприяв розвитку української національної музики, постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2000 р. Хмельницькому музичному училищу було присвоєне ім’я Владислава Івановича Заремби. У 2000 р. музичне училище стало ініціатором і організатором Всеукраїнського конкурсу-фестивалю українського солоспіву ім. В.І. Заремби. Мета фестивалю-конкурсу – сприяти популяризації мистецтва академічного співу, підтримувати та розвивати традиції українського солоспіву, духовну культуру нашого народу. У період з 2002 по 2012 р. відбулося п’ять конкурсів. Членами журі були видатні співаки сучасності, народні артисти А. Мок-ренко, В. Ігнатенко, В. Буймістер, А. Дуда, І. Даць, В. Дудар, Н. Шевчук, В. Гронський.

Про В.І. Зарембу

1. Прокопчук В.С. Владислав Заремба – український і польський композитор // Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: зб. наук. праць за матеріалами міжнар. наук. конф. (23- 24 черв. 1999 р.). – Хмельницький, 1999. – С. 562-565.
2. Печенюк М.А. Владислав Іванович Заремба // Печенюк М.А. Музиканти Кам’янеччини: біогр.-репертуар. довід. – Хмельницький, 2003. – С. 5-6.
3. Заремба Владислав Іванович // Капустін В. Одна на цілий світ: розповіді про творців укр. пісень, які стали народними. – К., 2003. – С. 137.
4. Кабачинская С. «Народные песни» Владислава Зарембы // Зеркало недели. – 2000. – 19 февр. – С. 16.
5. Міцінська Т. Він земляком нашим був // Ровесник. – 1998. – 26 черв.
6. Кульбовський М. Чому я не сокіл?.. // Проскурів. – 1995. – 16 серп.
7. Браташ Р. Коли збирають насіння // Дунаєвец. вісн. – 1999. – 24 черв.

В останні роки свого життя Ігор Миколайович очолював Асоціацію українських письменників і був головним редактором часопису «Сучасність». Його вірші перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо, іспано, румуно, шведсько, німецькомовних антологіях української поезії.

Чи був Ігор Римарук сучасним поетом ?

Безперечно !

Коли гортати останнє (посмертне – 2008) найоб'ємніше видання його вибраних творів «Сльоза Богородиці» (400 стор., 326 поетичних мініатюр, в т.ч. 26 сонетів), яке вийшло в серії видань лауреатів Національної премії України імені Т.Г. Шев-ченка, – а І. Римарук удостоєний був її у 2002 році, – то переконуєшся у величі й потужності мистецького дару нашого земляка. Його поезія осяяна романтично-сюрреалістичною світобудовою, сповнена медитативного нічного усамітнення, «...коли до руки приростає перо» (цілий блок і окрема збірка «Нічні голоси»). Але в ній нема фаталістичної розпуки. Все це у Римарука йде від чутливої й надто ранимої душі, від усвідомлення скороминучості життя:

Загалом, образно-поетична стихія Ігоря Римарука чимось близька до «Герніки» Пабло Пікассо. Від його віршів віє внутрішньою силою емоцій, якоюсь недомовленістю, благород-ною меланхолійністю рефлексій на наше розхристане «державо-творення». Його поетична палітра насичена складною мета-форикою, містикою й ерудованістю художницького мислення. Певною сократівською завуальованістю образу.

Слово у Ігоря Римарука звучить без надриву, хоча з деяким трагізмом. Образна сфера обширна – від епохи Київської Русі («До Святослава», «Чернігів», «Лучник» і т.д. до нашого духовно знівеченого сьогодення, коли «...п'ястуком каяття обчухране життя» («П'ятикнижжя: час ікс», «ТАBULА RАSА» (лат. – чиста дошка), «Лікарю, зцілися – сам!» та інші).

І це не дивно. Адже апогей творчого злету І. Римарука припадає на злам століть і тисячоліть, коли розпалась «імперія зла» і утворились нові держави, змінились суспільні формації. Тому й звучать у нього мотиви неосяжності й мінливості оточуючого світу, бентежне намагання пізнати закони реаль-ності і самого себе. Монологічні вірші повняться драматизмом боротьби духу й гнітючої реальності. Складні філософські ідеї розчинені в незвичній стилістиці вислову.

За стилістикою вірші Римарука самобутні й дещо незвичні для сприйняття, відсутня традиційна описовість (сюжетність). Хоча його вірші легко впізнавані серед сонму поетів за експресивною енергетикою думки, зрілістю поетичного бачення, високою інтелектуальністю мислення. Кожна фраза майстерно відшліфована, образність яскрава, ємка, викликає безліч асоціацій у читача. Хоча й зустрічаються верлібри.

Окремого слова заслуговують сонети Ігоря Римарука, якими обрамлена збірка «Сльоза Богородиці». Саме в сонетах криється вся суть назви збірки: Богородиця оплакує Руїну Україну! Продовжуючи традиції Франка, Зерова, Рильського, Малишка, Павличка і подолянина Коляновського щодо збереження форми й стилістики сонету, Ігор Римарук знаходить свій власний образний стрій. На відміну від любовних сонетів Петрарки, адресованих Лаурі, Римарук обрав їх тематику суто філософську.

В роздумах про «Різдво» (триптих) автор декларує:

У сонетарному триптиху «Пейзаж», розміщеному в кінці збірки, автор зображає знищений нуворишами вщент шахтарський Донбас, що став новітнім Некрополем нашої Незалежності:

Синтезуючи все сказане, можна резюмувати: поезія Ігоря Римарука – це голос холодного розуму, що заплутався у сітях самотності й безнадії. В його письмі виразно проступають апокаліптичні настрої, що дуже симптоматично сьогодні.

Твори І.М. Римарука

1. Сльоза Богородиці: вибране. – К.: Дніпро, 2008. – 398 с.
2. Висока вода. – К.: Молодь, 1984. – 14 с.
3. Діва обида: віддання і відлуння. – Вид. 2-е, доп. – Л.: Кальварія, 2002. – 160 с.
4. Перед «Автопортретом зі свічкою» Тараса Шевченка; Дощ; Новорічне; Блудний син; Зірка ..: [поезія] // Літературна Хмельниччина ХХ століття: хрестоматія / упоряд. М.Ф. Феду-нець. – Хмельницький, 2005. – С. 564-570.
5. Ворота; Берег високий; Три потоки місячного світла // Антологія української поезії. – К., 1986. – С. 413-415.

Про І.М. Римарука

1. Талалай Л. В чеканні третього листа // Літературна Хмельниччина ХХ століття: хрестоматія / упоряд. М.Ф. Феду-нець. – Хмельницький, 2005. – С. 562-564.
2. Якубовська М. Чи важко жити, а не виживати..: (штрихи до літ. портрета Ігоря Римарука) // Якубовська М. У дзеркалі слова: есеї про сучасну укр. л-ру. – Л., 2005. – С. 489-498.
3. Поетичне кредо Ігоря Римарука // Бесимайло Ю. Не хлібом єдиним … – Хмельницький, 2004. – С. 245-247.
4. Стасенко С. Римарук голосом Биструшкіна: [вечір пам’яті поета] // Літ. Україна. – 2011. – 3 листоп. – С. 2.
5. Грозян Л. Неофіт модернізму родом з Ізяславщини // Поділ. вісті. – 2011. – 16 серп. – С. 6.
6. Тарасюк Г. І заніміє поруч слово – мій духівник і наглядач // Літ. Україна. – 2002. – 14 берез.

Критики зараховували Хану Орлову до невеликої групи європейських художників, що «дали нове життя скульптурі». Як писав Анатолій Луначарський, значне місце в її творчості по-сідає, так звана, монументальна карикатура; вона виявляє внутрішню суть об'єкта «шляхом крайнього стискання основних рис його форми, викликаючи курйозне, майже страшне відчуття». Інші говорили про «скульптурний гротеск» та «експресіоністичний реалізм» нашої землячки.

Місцем її народження часто називають міста Костян-тинівка Харківської або Донецької областей, що є помилкою. В дійсності вона народилась 12 липня 1888 року у м. Старокостян-тинові в релігійній єврейській сім’ї, що емігрувала в Палестину в 1904 році.

Поселилась родина в общині Петах – Тиква, яка була заснована прихильниками халуціанства. Тут її батько обробляв землю, а вона працювала швачкою.

Існує декілька легенд про те, як вона почала займатися скульптурою. За однією з них, дівчині приснився сон, нібито ліпить з натури портрет відомого ізраїльського поета Хаїма Бялика, віршами якого захоплювалася ще в юності. Цей сон і справді здійснився через багато років.

Оскільки сім'я не схвалювала її захоплення скульптурою, то Хана в 1910 році переїхала в Париж, що був тогочасною художньою столицею світу.

Навчалась малюнку в Національній школі декоративного мистецтва. Разом з нею там навчались П. Модільяні (в 1920 році Хана виготовила його посмертну маску), Ж. Кокто, Г. Апол-лінер, П. Пікассо, М. Шагал). Опановувала також мистецтво скульптури у «Вільній російській академії», організатором та керівником якої була російська художниця Марія Васільєва.

В 1913 році перші її роботи виставлялися в Осінньому салоні (експонувались два виготовлені з дерева бюсти). Критики оцінили їх, як роботи високого професійного рівня.

В пошуках власного стилю, скульптор працювала в різних напрямах мистецтва (експресіонізму, кубізму, витонченої сти-лізації).

В 1915 році її роботи виставили в галереї Бейхерма –молодшого, де вони зайняли гідне місце поряд з творами Анрі Маттіса, Кеес Ван Донгена і Жоржа Руо. Впродовж тривалого часу Хана створювала скульптури з дерева, часто не враховуючи природні можливості цього матеріалу, використовуючи його для реалізації своїх ідей, інколи навіть знищуючи деревну фактуру. Виготовлені з дерева «Портрет Жанни Ебютері» («Діва»), «Амазонка». «Вагітна», «Дама з віялом» і «Танцююча пара» Орлова згодом повторила у бронзі, прагнучи знайти в плавкому металі незвідані раніше можливості.

Репродукції з її ранніх робіт були використані в збірнику поезій Арі Юстмана, дружиною якого вона стала в 1916 році. Відомий поет Гійом Аполлінер, одержавши в подарунок книгу, писав автору: «Дуже вдячний за поезії, які Ви мені прислали разом з фотографіями приємних і дуже значних скульптур». Сімейне щастя виявилось коротким. Арі загинув на фронті Першої світової війни в тому ж 1916 році.

Новий етап творчості митця розпочався в післявоєнний період. Для її скульптур цього періоду характерні монументаль-ність і лаконічність форм. Гумором забарвлені антропоморфічні зображення тварин «Індик», «Собака», «Павич» та інші. Роботи Хани стали популярними і швидко розкуповувалися французь-кими та американським музеями.

В особистому житті Орлової найбільш вдалим був 1925 рік, коли вона отримала французьке громадянство і була нагороджена орденом Почесного легіону.

Експонувалися роботи відомої скульпторки і в Москві. У російському відділі виставки «Сучасного французького мистецтва» виставлялись п'ять бронзових скульптур, від яких місцева публіка була в захопленні. А тогочасні російські критики заговорили про незвичайний портретний дар Орлової, відзначаючи, що вона створює граціозний у своїй єдності і водночас спрощений образ. В цілому, для її мистецтва була характерна боротьба експресивних і конструктивних начал, в якій переможцем виходить стійка тенденція до експресії.

Після окупації Франції нацистами, в 1940 році Орлова змушена емігрувати у Швейцарію, залишивши в своїй паризькій майстерні близько сотні кращих робіт. Останні загинули в горнилі війни.

У творах середини 40-х років присутній навіяний того-часними подіями трагізм («Повернення», «Вдова»). А в 50-60-х роках Орлова плідно працює над скульптурними образами балерин. У цей же період вона виготовляє ряд робіт, пов'язаних з народженням єврейської держави: бюст Д. Бен – Гуріона (прем'єр-міністра і міністра оборони Ізраїлю), скульптурну групу «Материнство», скульптуру «Орли», пам'ятник Д. Грун-неру (страченому англійцями) в Рамат – Гані, «Пам'ятник трьом льотчикам», «Поранений птах», «Голуб миру» (останній для Палацу націй в Єрусалимі).

У післявоєнний час персональні виставки всесвітньо відомої скульпторки пройшли в Парижі, Амстердамі, Осло, Нью-Йорку, Чикаго, Сан-Франциско, Тель-Авіві, Єрусалимі, Хайфі. У 1968 році вісімдесятирічна Хана Орлова приїхала в Ізраїль для участі у своїй ювілейній виставці. Але так і не відвідала її, оскільки раптово померла 18 грудня того ж року.

Твори талановитого скульптора зберігаються у всіх великих музеях світу. У своїй творчості вона ніколи не прагнула до елітарності, і саме тому її називають найдемократичнішим митцем свого часу.

Про Х. Орлову

1. Заверуха М. Вдихнула нове життя в скульптуру // Поділля. – 2012. – 12 квіт. – С. 13.

У ХХ столітті чимало вихідців з Хмельниччини мешкали поза межами України. До них належить й письменниця Ольга Нилівна Мак, яка народилася 20 липня 1913 р. в м. Кам'янці-Подільському. Тут закінчила школу-семирічку (1929). Працюю-чи в цибулівському радгоспі, домоглася в директора довідки про те, що вона належить до першої категорії (робітників), що дало їй змогу поступити в технікум іноземних мов. Мак – це псевдонім, дівоче – Петрова. А чому саме таке прізвище, то в листі до мене від 10 лютого 2007 р. дочка прозаїка Вікторія Мюллер уточнює: «Коли ми були в Австрії і мені було яких 12 років, мама говорила (вже не знаю з ким) на тему псевдонімів. І сказала, що псевдо має віддзеркалювати щось авторові близьке і миле. Також мусить єднати автора зі землею, з котрої він походить, і добре коли воно є просте і легко щоб запам’ятати. А маки моя мама любила. Це я знаю». Ці квіти нагадували їй житню Україну.

Під час навчання познайомилася із своїм земляком Вадимом Олександровичем Дрочинським (згодом змінив прізвище на Дорошенко; 1905-1944), а 1 травня 1932 року справили весілля. Від першого шлюбу народилося двоє дівчаток (Мирослава – 1933 р.н. і Вікторія, 1938 р.н.). Чоловік закінчив аспірантуру, отримавши науковий ступінь кандидата філологіч-них наук. На роботу направили в Ніжинський педінститут. Вадим Дорошенко викладав слов'янознавство, українську мову, а Ольга Мак виховувала дітей і навчалася на мовнолітера-турному факультеті. Перед тим, як мала отримати диплом, чоловіка заарештували.

Вийти на волю допомогла дружина. Вона оббивала пороги прокуратури, доводила, що В.Дорошенка заарештували безпідставно. Нарешті суд оправдав науковця, але ненадовго. 1940 року його заарештували в Дніпропетровську і визнали «ворогом народу». Загинув в Усольському таборі. Про перипетії, про долю жінки «изменника Родины» вона розповіла в книзі «З часів єжовщини» (Мюнхен, 1949).

Оскільки Ольга Мак не заспокоїлася, продовжувала «штурмувати» органи влади, добиваючись звільнення чоловіка, батька двох дітей, то не забарилися «оргвисновки». На початку війни 1941 року вночі прибіг добрий знайомий і повідомив: «Ольго, тікай, бо я бачив підписаний ордер на твій арешт». Почувши таке, схопила сонних дітей і повела у темну ніч. Глухими дорогами добиралася до Кам'янця-Подільського, де проживала мама письменниці Марія Михайлівна Зуб-Петрова та брат Олександр (1909-1984). У місті довго не затрималася, аби не потрапити на примусові роботи до Німеччини, з дітьми виїхала до Львова. Там познайомилась із журналістом Миколою Гецом (писала мені в листі, що не любила цього прізвища), але від долі не втечеш, Микола став її другим чоловіком, з яким виїхала до Австрії. Очевидно зупинилася в Зальцбурзі, де емігранти створили літературно-мистецьке угрупування, де виходив журнал «Літаври» за редакцією Юрія Клена. 1947 р. виїхала до Бразилії. У листі до мене професор І. Качуровський свідчить: «З Ольгою Мак ми жили в одному місті. Це Філлях у Каринтії – я в таборі, вона з чоловіком, двома дівчатками-підлітками і малям (від другого чоловіка, що називався пан редактор Гец) – «на приватці».

Саме в Бразилії розгорнула активну творчу працю. З-під її пера вийшли романи «Жаїра» (дилогія, 1957-58), «Проти переконань» (1960), повісті «Бог вогню», «Чудасій» (обидві – 1956), «Куди йшла стежка», «Руслом угору» (1961). Діти повиростали і оселилися в Торонто (Канада), саме до них 1970 р. виїхала Ольга Мак. Там вийшла друком повість «Каміння під косою» (1973), «Призабуті казки» (1977), «Як Олег здобув Царгород» (1989). Її твори присвячено як дорослим, так і дітям середнього та старшого шкільного віку.

У вересні 1993 року разом з дочкою Вікторією побувала в Україні, відвідала рідний Кам’янець-Подільський, зустрічалася зі студентами педінституту. Також відвідала Хотин, Чернівці, Ніжин, Київ. 1 жовтня виступила на творчому вечорі в Спілці письменників України. Того ж дня мені пощастило з нею порозмовляти по телефону. А далі - листувалися. В Ольги Мак виявилося добре серце. Час економічної кризи в Україні, вона порівнювала з тим, що пережила в Бразилії, коли харчувалася рисом та квасолею й іншими «делікатесами», тому на мою адресу вислала дві посилки з харчами «аби редактор не голодував». Що мене і здивувало, і вразило. А ще надіслала статтю на захист правопису нашого земляка, мовознавця Григорія Голоскевича (ця стаття згодом побачила світ на шпальтах журналу «Сучасність». Писала, що болять ноги, «трощить артрит», хворіє. Померла письменниця 18 січня 1998 року в Торонто, залишивши чималу прозову спадщину, яка потребує детального вивчення літературознавцями.

Твори О.Н. Мак

1. З часів єжовщини: спогади. – Мюнхен. – 1954. – [б.с.].
2. Кафедра українських студій чи кафедра мало-росіянства? // Сучасність. – 1996. – № 11. – С. 135-146.
3. Як Іван-великан чортів перехитрив: (з призабутих казок) // Літературна Хмельниччина. – Хмельницький, 2005. – С. 117-122.

Про О.Н. Мак

1. Трембіцький А.А. Ольга Мак // Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції (18-19 листоп. 2010 р.). – Кам’янець-Поділ., 2010. – С. 713-720.
2. Мацько В. Мак Ольга Нилівна // Мацько В. Білий цвіт на камені. – Хмельницький, 2001. – С. 58.
3. Свідзинський А. Ольга Мак // Розбудова держави. – 2004. – № 5-8. – С. 68.
4. Кирпа Г. «Я є кимсь…»: з нагоди 90-ліття від дня народження Ольги Мак // Літ. Україна. – 2003. – 9 жовт. – С. 7.
5. Мацько В. Простір для розлуки // Поділ. кур’єр. – 2003. – 24 лип. – С. 14.
6. Сис-Бистрицька Т. Ольга Мак – берегиня і сіяч української писемності в Бразилії // Фортеця. – 1998. – 18 груд. – С. 3.
7. Сис-Бистрицька Т. Зустріч через шість десятиліть // Кам’янець-Поділ. вісн. – 1998. – 11 квіт. – С. 7.

6 серпня 2013 року виповнюється 65 років з дня народження хмельницького митця Ігоря Григоровича Ско-рупського – дизайнера, графіка, живописця, лауреата міської премії ім. Б. Хмельницького (2007), члена НСХУ (1985).

Народився художник 1948 року в м. Надвірна Івано-Франківської області. За його словами, малювати почав відтоді, як навчився тримати олівець. Спонукав хлопця до цього батько, який сам писав картини, зокрема, пейзажі Карпат, хоч і не мав художньої освіти.

1973 року Ігор Григорович закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша. Цього ж року почав працювати у Хмельницькому відділенні Художнього фонду України, де був єдиним дипломованим спеціалістом (художни-ком-оформлювачем). Знаковими роботами у творчому станов-ленні митця є оформлення музеїв Миколи Островського в м. Шепетівка Хмельницької області (1979 р.) та історії запо-розького козацтва на острові Хортиця (1981-83 рр.). За ство-рення експозиції музею М.Островського, яка нині внесена ЮНЕСКО до «Каталогу музеїв світу», став лауреатом премії ім. Ленінського комсомолу (1979). За проектами Ігоря Скорупського виконано ряд робіт у м. Хмельницькому і області, а саме, оформлення Центру науково-технічної інформації (1985) та музею Анни Ахматової в с. Слобідка-Шелехівська Дераж-нянського району (1990).

З 1975 року він є учасником виставок як в Україні так і за кордоном (Москві, Польщі, Німеччині). В складі творчого об’єднання подільських митців «Плоский рів» брав участь в акції, ініційованій Хмельницьким обласним художнім музеєм, «Артклуб-96». Твори художника вирізняються розмаїттям тематики, спонукають до роздумів і спогадів про колись бачене і пережите. Їм притаманна образно-символічна змістовність, вишуканий колористичний лад. Якщо в пейзажному живописі митець стоїть на українських реалістичних позиціях, то в зображенні предметів побуту, квітів, фруктів, тощо звертається до традицій західноєвропейського малярства.

В Хмельницькому обласному художньому музеї збері-гається його триптих «Пам'ять», в якому знайшли відображення філософські роздуми художника про сенс життя. Багато його полотен знаходяться в приватних колекціях Німеччини, Польщі, Росії, США, Ізраїлю та Італії.

Про І.Г. Скорупського

1. Кульбовський М. Автопортрет в інтер’єрі долі // Кульбовський М. З подільського кореня. Кн. друга. – Хмельницький, 2003. – С. 191-195.
2. Кульбовський М. Барви осені у художніх «вікнах» Скорупських // Кульбовський М. З подільського кореня. Кн. третя. – Хмельницький, 2004. – С. 86-90.
3. Романтика героического времени: музей Николая Островского в г. Шепетовке // Декорат. искусство СССР. – 1980. – № 9. – С. 4-9.
   І. Скорупський – С. 5, 9.
4. Бєлоглазова О. Будні наближали успіх // Корчагінець. – 1979. – 7 листоп.

Зубар Віктор Володимирович народився 15 серпня 1923 року в селі Пільний Олексинець Городоцького району Хмельницької області в родині столяра. Дитинство і юність минули в рідному селі. Зі шкільних років мріяв стати письменником, пробував писати вірші. Коли розпочалася війна, він, як і інші, пішов на фронт. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями. Після війни навчався в Івано-Франківській фельдшерсько-акушерській школі, яку закінчив у 1947 році. Працював фельдшером на Тернопільщині, а з 1956 року – в селі Вителівці на Буковині.

На всіх життєвих шляхах Віктора Зубара супроводжувала поезія. Йому поталанило – він увійшов у літературу при підтримці Максима Рильського. З часом Максим Тадейович напише вступне слово до його збірки «Пагіння» (1959). Рильський відзначав, що поезія Зубара характеризується любов’ю до рідної землі, чудового її куточка Буковини, до людей праці; говорив про обдарованість молодого поета, у котрого є своє світобачення, своя тема і власний голос.

Твори Віктора Зубара друкувалися в районній, обласній і республіканській пресі. В 1962 році Віктора Володимировича прийняли до Спілки письменників України.

Виходять з друку його книжки: «Синьогори» (1967), «Гірський потік » (1978), «Листям і росою» (1983).

У доробку письменника почесне місце посідає і драматургія. Його перу належать драматичні поеми «Вітрова донька» (1964), «Живокість-зілля» (1969).

«Вітрову доньку» було поставлено на сцені Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Згодом відомий композитор Юрій Мейтус створив за п’єсою однойменну оперу, яка увійшла до репертуару Одеського театру опери та балету.

Поезії В.Зубара притаманна жанрова різноманітність – від медитації, елегії, оди, пісні до сатири, балади, легенди…

Віктор Володимирович Зубар був делегатом І Конгресу українців в січні 1992 року.

Хмельницькому обласному літературному музею поет передав деякі фотодокументальні матеріали, які складають меморіальну фондову колекцію Віктора Зубара.

В 1994 році В.В. Зубар відійшов у вічність.

Твори В.В. Зубара

1. Гірський потік: поезії. – Ужгород: Карпати, 1978. – 95 с.
2. Живокість-зілля: драм. легенда. – К.: Рад. письм., 1969. – 65 с.
3. Пагіння: поезії. – К.: Рад. письм., 1959. – 86 с.
4. Синьогори: поезії. – К.: Дніпро, 1982. – 174 с.

Про В.В. Зубара

1. Брилінський Д. Наснажений рідним Поділлям // Поділ. вісті. – 1993. – 14 серп.
2. Віктор Зубар: [некролог] // Літ. Україна. – 1994. – 15 верес.
3. Віктор Зубар // Письменники Радянської України. – К., 1966. – С. 244.

Мамайсур Борис Сергійович народився 15 серпня 1938 року в селі Сеньків Куп’янського району на Харківщині. Виріс у селі Вороньків Бориспільського району Київської області. Закінчивши 1955 року середню школу, працював вантажником, муляром, кореспондентом районної газети.

З 1958 по 1962 рік навчався в Харківському державному бібліотечному інституті. Саме культурна атмосфера, вируюче життя Харкова стали поштовхом, з якого почалася поезія Бориса Мамайсура. Велику роль відіграло знайомство з Борисом Чичибабіним та участь у його «літературних середах». Сміливі промови, сміливі вірші, цікаві люди, цікаві інформації з літературного та соціального життя країни.

В рік закінчення інституту п’ять віршів поета побачили світ в колективному збірнику прози та поезії «Щасливої дороги».

Після закінчення інституту Борис Сергійович працював не за фахом, а матросом на вантажному теплоході, будівельником. З друком віршів не щастило. Він скаржився: «Журнали друкувати не хотять». Це уже в той час, коли вірші його здобули неофіційне визнання в літературних колах, розповсюджувалися «самвидавом» і ввійшли в чеську антологію молодої української поезії. Вже було літературне ім’я, але майже не було публікацій.

Однак дещо йому все-таки вдалося надрукувати. У 1963 році вийшла перша збірка поезій Б. Мамайсура «Чи буде шторм?», заявившись у одній когорті з Василем Симоненком, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, Іваном Драчем. Але після цього Борис Мамайсур був позбавлений можливості друкуватися. На перешкоді творчої дороги талановитого автора стали стражі тоталітарного режиму. Мерзота ненависті до свободолюбців і патріотів окремої нації у складі імперії скувала й поховала політ Мамайсура, що так стрімко розпочинався.

Талант, узятий під охорону, або ж прилаштовується до умов і тоді гасне на очах, або ж чинить спротив і вибухає, або ж замовкає. Він не вмів прилаштовуватися. Його вірші знали у вузьких колах літераторів. А ось дві поетичні книжки Мамайсура «Гра з вогнем» та «Другий початок », підготовлені до видання, так і не побачили світ. А до всього ще й хвороба відібрала можливість жити повнокровним життям.

Але йому вдалося вижити. Йому доводилося ще тридцять років виживати на дрібних заробітках, які йшли на ліки від прищепленої в «психушках» КДБ хвороби. Вже інвалідом у середині вісімдесятих життєві хвилі прибили Бориса Мамайсура до Хмельницького. І тільки завдяки колишньому дисидентові Іванові Дзюбі, що став міністром культури, йому вдалося видати ще одну книжку.

Напівпаралізовані, вони разом з дружиною Марією Матус упорядкували її. І майже одночасно з виходом збірки «Другий початок», Бориса Сергійовича прийняли у Спілку письменників.

Помер Борис Сергійович 19 жовтня 2003 року.

Твори Б.С. Мамайсура

1. Другий початок: поезія / укл. та передмова І. Дзюби. – К.: Сфера, 1997. – 171 с.
2. На вітрах пронизливих епох… // Автограф: альм. Хмельниц. обл. орг. НСП України. – Хмельницький, 2012. – С. 204-208.
3. Знак питання; У слабеньких лопається плевра; Дружині; Відійшла в нечувані країни // Автограф: зб. Хмельниц. обл. орг. НСП України. – Хмельницький, 2002. – С. 12.
4. Із циклу «Між сьогодні і завтра» // Свіча вічності. – Хмельницький, 2000. – С. 103.
5. Спогад; На озері; Вулиця; Дружині // Поділ. вісті. – 2001. – 24 квіт.

Про Б.С. Мамайсура

1. Дзюба І. Забуті – поруч: (про ще одного «шістдесят-ника» – Б. Мамайсура) // Мамайсур Б. Другий початок. – К., 1997. – С. 3-16.
2. Борис Мамайсур // Українське слово: хрестоматія укр. л-ри та літ. критики. Кн. 4. – К., 2003. – С. 359-361.
3. Здатність душу бачити в очах: до 40 днів від смерті поета Бориса Мамайсура // Поділ. вісті. – 2003. – 25 листоп.
4. Дмитрик В. Повернення // Проскурів. – 1998. – 2 груд. – С. 8.

24 серпня 1993 року у Хмельницькому відкрився зовсім новий заклад, аналогів якому тоді ще не існувало в Україні – Хмельницький моно-театр «Кут». Моно-театр – це театр одного актора. Власне моно- жанр, як вид театрального мистецтва, нині має статус чи не найактуальнішого жанру. Глядачам важливо побачити митця на рівні простягнутої руки, відчути себе безпосереднім співрозмовником актора, зрозуміти, що ця сповідь звернена саме до нього.

Очолив театр його засновник, актор Володимир Смотритель. Він випускник Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Вісім років працював на сцені Київського театру юного глядача. Ідея створення власного моно-театру привела актора до Хмельницького. Володимиру вдалося переконати тодішнього мера міста Михайла Чекмана у важли-вості і потрібності існування такого надзвичайного закладу, і у 1992 р. Рішенням сесії Хмельницької міської ради створюється моно-театр «Кут».

Назва «Кут» родом з дитинства Володимира, бо саме так називалося перехрестя доріг у його рідному місті Городище, де кожного вечора збиралася місцева молодь, щоб поспілкуватись і послухати тогочасні популярні пісні під гітару та чудову гру Володі.

Перший театральний сезон відкрився моно-виставою «Прокляті роки» за творами українських репресованих поетів.

Згодом народжуються сатирична моно-забава «Сало в шоколаді», за яку Володимир стає лауреатом Всеукраїнського конкурсу гумору і сатири «Море сміху – 95», моно-вистави «Поет і кат», «Магія душі», «Мазепа» та ін.

У 1995 р. Володимир стає засновником унікального Подільського фестивалю моно-мистецтв «Розкуття», який збирає навколо себе кращих солістів-виконавців різноманітних жанрів.

У 2000 р. започатковує ще один театральний проект «Мистецький міст», у рамках якого наприкінці кожного місяця з виставами малої форми у Хмельницький приїздять найкращі театри зі всієї України.

Значимою подією для міста став міжнародний фестиваль моно-вистав «Відлуння», який перемістився зі столиці до Хмельницького. Всі організаційні питання, пов’язані з проведенням фестивалю ось уже четвертий рік успішно вирішує директор моно-театру «Кут» Володимир Смотритель. За відгуками глядачів, фестивалі «Відлуння» проходять у Хмельницькому на найвищому мистецькому рівні і хмельничани мають можливість долучитися до високого мистецтва багатьох країн світу. При моно-театрі працює кав’ярня-книгарня. Заклад створили, аби зібрати талановиту молодь краю. Спочатку це були нічні кінопокази у рамках, так званого, «Нічного кута». Тепер у фойє моно-театру кав’ярня-книгарня молодь має можливість не лише посмакувати кавою, а й продемонструвати свій творчий доробок пильному, дос-відченому оку майстра та звичайним відвідувачам.

На початку року керівник моно-театру, заслужений артист України В. Смотритель відсвяткував свій ювілей. Він завжди у пошуку нових талантів, мистецьких планів та задумів.

Література

1. Псарьова Ж. Хмельницький міський моно-театр «Кут» // Хмельницький культурний: з минулого в майбутнє. Культурна спадщина та культурні осередки міста Хмельницького. – Хмельницький, 2006. – С. 88-89.
2. Багацька Л. Загнано в мистецький «Кут» // День. – 2011. – 11-12 листоп. – С. 23.
3. Прищепа С. Шоу одного божевільного: у Хмель-ницькому пройшов міжнар. фест. мономистецтв «Відлуння» // Є Поділля. – 2008. – 4 груд. – С. 8.
4. Смотритель В. «Я маленький полководець ма-ленького театру» // Поділ. вісті. – 2004. – 11 листоп.
5. Салій І. «Відлуння» єднало митців // Проскурів. – 2011. – 1 верес. – С. 9.
6. Поян Н. Завітайте на виставку на стелі до кав’ярні-книгарні в «Кут» // Проскурів. – 2011. – 11 серп. – С. 14.
7. Таран В. «Кутівський» плацдарм // Проскурів. – 2012. – 2 серп. – С. 13.

В історію Поділля Олександр Никифорович Боркун (1918-2003) увійшов як художник архітектурних пейзажів.

Народився він 25 серпня 1918 року в місті Проскурові у родині Никифора та Олени Боркунів. Тато був залізничником, мама – вихователькою в дитячому садку, до того ж вона прекрасно грала на роялі. Саме від неї хлопчик успадкував схильність до образного мислення, тонкий музикальний слух, завдяки чому легко підбирав будь-які мелодії на музичних інструментах. Через ранню смерть батька, вихованням Олександра займався вітчим. Його робота на будівництві вимагала постійних переїздів сім?ї. Деякий час жили в Могилеві-Подільському, доки сильна повінь не змусила перебратися в місто Лівни Орловської області. Найбільш яскравим тогочасним спогадом став відпливаючий у далечінь рояль. Можливо, це був певний знак долі: Олександр так і не став музикантом. Фахову освіту здобув в Орловському художньому училищі (1935-1939). Великий вплив на його формування мала творчість таких визначних постатей російського мистецтва, як Абрам Архіпов, Філіп Малявін, Петро Кончаловський.

Служба в армії, участь у Великій Вітчизняній війні, яку пройшов від першого до останнього дня, спочатку у якості рядового, потім – топографіста-розвідника, перервали творчі плани юнака.

По закінченні війни він повертається до Проскурова, де зустрічає свою долю – Іраїду Сафонівну Дунаєвську, у них народжується дочка Ада. З 1946 року розпочинає трудову діяльність в українській кооперативній художній організації (УКООП «Художник»). Згодом її було перетворено на художньо-виробничі майстерні Художнього фонду України, де Олександр Боркун пропрацював 33 роки. За зовнішньою стриманістю, суворістю приховувалась ніжна, лірична душа, яка в повній мірі проявлялась в творчих роботах митця.

Він звертався до різних жанрів і видів мистецтва, але перевагу надавав пейзажу і такій графічній техніці, як пастель. Саме пастеллю створена найбільша серія «Архітектурні пам’ятки Поділля». Художник змальовує брами, вежі і мури величних колись фортець Кам?янця-Подільського, Меджибожа, Старокостянтинова, Сутківець, що разом з довкіллям становлять гармонійний архітектурний ландшафт. Густо покладені штрихи пастелі утворюють матову, бархатисту поверхню, а багата на відтінки палітра передає найтонші нюанси стану природи. Навіть авторський підпис перегукується із загальним колоритом.

Подекуди історичні об’єкти в творах художника нагадують вразливих живих істот, доля яких потребує дієвого людського втручання. Тому і сьогодні ці роботи є актуальними. З 1960 року митець брав участь у багатьох виставках, в тому числі і міжнародних. 1992-го відбулася його персональна виставка у Хмельницькому обласному художньому музеї. За свою творчу діяльність він неодноразово отримував подяки і дипломи.

Роботи Олександра Боркуна зберігаються в Хмельниць-кому художньому і краєзнавчому музеях, Кам’янець-Подільсь-кому історичному музеї-заповіднику, історико-культурному заповіднику «Межибіж».

Про О.Н. Боркуна

1. Яхницька С. …І ніжна мелодія пастелі // Поділ. вісті. – 1993. – 18 берез.
2. Рожко-Павленко Л. Портрет Кам’янця на Поділлі у збірці творів Хмельницького художнього музею // Дивокрай: наук.-краєзн. альм. – 1997. – Вип. 2. – С. 59-72.
   Про О. Боркуна – С. 64-67.
3. Рожко-Павленко Л. Екологія душі, або пейзажі Олександра Боркуна // Проскурів. – 1998. – 5 серп. – С. 6-7.

60 років з дня народження Анатолія Івановича Мельника, живописця, члена НСХУ (2000), народного художника України (2008), члена-кореспондента Академії мистецтв України (2009). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2003).

Народився у с. Рідкодуби на Хмельниччині. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова (1984) та Хмельницький інститут регіонального управління та права (2003). У 1987-1997 роках очолював Хмельницький обласний художній музей, що за його керівництва став місцем республіканських арт-акцій; у 1997-1998-х роках – президент Всеукраїнського мистецького об’єднання «Артанія», директор ЗАТ «Артанія» (м. Київ). 1998 р. – заступник з гуманітарних питань голови Хмельницької обласної держадміністрації.

З 2000-2012 р. директор Національного художнього му-зею України (м. Київ). Перебуваючи на цій посаді, Анатолій Іванович ініціював проведення кількох міжнародних арт-проектів: презентація українського авангарду 1920-1930-х рр. у Канаді та США, виставки творів О. Архипенка, П. Пікассо, Н.Піросмані, Ф.Гойї, С.Параджанова тощо; започаткував часо-пис «Музейний провулок» та серію видань, що популяризували музейну збірку.

Втім, десятиліття напруженої і результативної адміністра-тивної роботи не позначились на потужному творчому потенціалі Анатолія Івановича. Лише за 2005-2008 роки він створив сотні полотен, представлених у персональних експози-ціях в Києві, Одесі, Львові, Харкові, а 2008 р. – у Хмель-ницькому художньому музеї.

У доробку митця значне місце посідають портрети, для кожного з яких автор знаходить особливу манеру відтворення образу: модерний Б. Ступка, реалістичний В. Возницький, експресивний Д. Павличко.

По-своєму художник інтерпретує і фольклорний образ козака Мамая. Він у нього – сакральний і буденний водночас.

Особливу увагу привертають картини, де буяє стихія квітів. Їх, зазвичай, гіпертрофовані форми нанесені динаміч-ними мазками, заповнюють всю площину полотна.

До якого б жанру не звертався митець, його творчу манеру вирізняє глибока експресія, підсвідоме чуття та імпровізація.

Нині художник мешкає у Києві, повністю віддаючись творчій роботі.

Твори А.І. Мельника

1. Анатолій Мельник: альбом / Л. Медвідь, О. Федорук, О. Лагутенко. – К.: [б. в.], 2008. – 260 с.: фото кольор.

Про А.І. Мельника

1. Медвідь Л. [Творчість А. Мельника] // Мельник А., Альбом. – К., 2008. – С. 9-12.
2. Слободянюк Т. Мельниківський прорив, подільський // Поділ. вісті. – 2009. – 29 трав.
3. Кущ С. …Погляд зі сторони // День. – 2012. – 28-29 верес. – С. 24.

У Кам’янці-Подільському та за його межами є багато лю-дей, які пам’ятають Тамару Андріївну Сис-Бистрицьку.

Пам’ятають її молодою, жвавою, невсипущою в своїй дос-лідницькій праці. І їм, цим людям, важко повірити, що їй високошанованій краянці 5 вересня цього року виповнилось би 100.

Але ж це так. Щоправда, самої Тамари Андріївни уже нема. Вона зустріла своє 95-річчя і відійшла за вічну межу. Пройшов час, а пам'ять про неї жива. Хто ж вона така, що таке значне зробила, щоб стати безсмертною?

Частково відповідь на це запитання шукаймо у чудовому нарисі Наталі Кащук «Подолянка». Вона любила свій рідний край, була берегинею його історії, пісень, легенд, зустрічалася і запам’ятала багатьох видатних людей, серед яких – Марія Заньковецька, Максим Рильський, Володимир Свідзінський. Уміла цікаво про них писати і розповідати. Словом, це був видатний сучасний краєзнавець, майстер пера, якому були підвладні шедеври усної народної творчості, події і постаті сивої минувшини, педагог, який навертав до рідного слова, рідного краю не одне покоління юних допитливців.

Народилася Тамара Андріївна Сис-Бистрицька 5 вересня 1913 року у Кам’янці-Подільському в працьовитій робітничій сім’ї, яка, хоча й не мала великих статків, але зуміла дати доньці гарне виховання. Освіту Тамара Андріївна здобувала у Третій трудовій школі, художньо-промисловій школі, Кам’янець-Подільському та Київському педінститутах. Словом, це була високоосвічена, грамотна жінка, яка все життя поривалася до творчості, наукової діяльності.

Особливе місце в житті Тамари Андріївни належить Кам’янець-Подільській фортеці. Може тому, що змалку юна подолянка росла біля її стін, проживаючи з батьками на Підзам-че, відкіля до фортечних мурів – рукою подати. Фортецю вона дуже любила. А звідси – й любов до усього Поділля, яке Тамара Андріївна об’їздила і обходила пішки уздовж і впоперек.

При Кам’янець-Подільсьому міському Палаці піонерів діяв учнівський історичний гурток, яким керувала Т.А. Сис-Бистрицька. У ньому поглиблювала свої знання з історії Поділля майбутня відома українська письменниця Наталя Кащук. Вона згадує у своєму нарисі «Подолянка», як Тамара Андріївна збирала гуртківців у дорогу і мандрувала з ними понад Дністром, водила у Хотин, в Стару Ушицю та в інші подільські містечка, де юні краєзнавці дізнавалися багато цікавого.

Тамара Андріївна була науковим працівником Кам’янець-Подільського історико-краєзнавчого музею, де працювала до виходу на пенсію. Тут відбувалися знайомства з видатними людьми. Вони з цікавістю слухали розповіді Тамари Андріївни.

Як науковець, вона успішно досліджувала давні українсь-ко-вірменські зв’язки, описувала в своїх статтях вірменські поселення у місті над Смотричем. Ті її наукові розвідки публікувалися у вірменських журналах.

Змалку Тамара Андріївна закохалася в українську пісню, тож все життя збирала фольклор, надсилала його в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, створений Максимом Рильським.

Максим Тадейович знав подільську фольклористику особисто, дуже її поважав, розпорядився, щоб в інституті створили «Фонд Тамари Сис», а коли вона захворіла, виклопотав їй путівку на лікування за кордон у Карлові-Вари в Чехословаччині.

Згодом Тамара Андріївна опублікувала кілька власних книг зібраного і опрацьованого нею фольклору.

Під час війни перебувала в евакуації, спершу у Ферганській долині, а потім – у Киргизії, де спілкувалася з місцевими українцями, записувала від них легенди, перекази, пісні, в яких розповідається про життя наших одноплемінників серед інших народів.

Вийшовши на пенсію, Тамара Андріївна працювала екс-курсоводом. Її туристські маршрути пролягали до багатьох міст – Хмельницького, Нетішина, Шепетівки, Одеси, Мінська, Москви, Ленінграда та інших.

Про саму Тамару Андріївну створено десятки нарисів, поезій. А Микола Мачківський розповів про неї у своєму романі «До вежі черленої».

Що ж, ця жінка гідна такого пошанування.

Праці Т.А. Сис-Бистрицької

1. Перлини Товтрів-Медоборів. – Кам’янець-на-Поділлі:
   Кн. 1. – 1994. – 82 с.
   Кн. 2: Збруч хлюпочеться. – 2000. – 83 с.
2. Перлини Кам’янеччини. – Хотин, 1992. – 45 с.
3. Часточку свого серця він віддав Поділлю: [про етно-графа В.М. Гнатюка] // Кам’янець-Поділ. вісн. – 1995. – 1 лип.

Про Т.А. Сис-Бистрицьку

1. Тамара Андріївна Сис // Завальнюк О.М. Минуле і сучасне Кам’янця-Подільського: іст. нарис. – Кам’янець-Поділ., 2003. – С. 185-190.
2. Печенюк Л.В. Подільська берегиня творчих скарбів / Л.В. Печенюк, М.А. Печенюк // Матеріали ІХ-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Поділ., 1995. – С. 473-474.
3. Сваричевський А. Патріарх краєзнавства подільського // Поділ. вісті. – 2003. – 5 верес. – С. 4.
4. Гаврищук А. Жива енциклопедія краєзнавства // Краєзнавство. – 1999. – № 1-4. – С. 118-121.
5. Мачківський М. Дивосвіт Тамари Андріївни // Поділ. вісті. – 1996. – 16 січ.

Микола Петрович Чорнобривий – доктор медичних наук, заслужений лікар України, почесний громадянин Хмель-ниччини.

Народився 12 вересня 1918 року в с. Нестерівці Дунаєве-цького району Хмельницької області в сім’ї селянина. Семирічну школу закінчив у 1933 році. Працював на різних роботах. У 1940 році закінчив зооветеринарний технікум. З 1941 по 1945 р. перебував на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1946 році вступив до Вінницького медичного інституту, який закінчив у 1951 році. З 1951 по 1958 рік працював хірургом в Естонії, з 1958 по 1960 – завідував хірургічним відділенням Старокостянтинівської районної лікарні, з 1961 по 1963 рік – онкологічним відділенням Хмельницької обласної лікарні. З 1964 по 1979 рік працював головним лікарем Хмельницької обласної лікарні і одночасно завідував відділенням торакальної хірургії.

За період роботи в обласній лікарні, під керівництвом М.П. Чорнобривого з успіхом виконували резекцію шлунку, гастроектомію з приводу раку, виразки, реконструктивні опе-рації на жовчновивідних шляхах, грижі стравохідного отвору діафрагми та ін. В обласній лікарні було створено пульмоно-логічний центр, до структури якого ввійшли торакальне і пульмонологічне відділення, а також допоміжні служби: рентгенологічна, лабораторна, функціональної діагностики. Центр став республіканською базою для науки і практики.

У 1968 році М.П. Чорнобривий захистив кандидатську ди-сертацію на тему «Віддалені результати оперативного лікування хворих з гнійними процесами легень», а в подальшому, за матеріалами пульмонологічного центру, було підготовлено і захищено докторську дисертацію на тему «Оцінка результатів оперативного і консервативного лікування абсцесів легень»

Під керівництвом Миколи Петровича почали виконувати органозберігаючі операції на легенях. Він виконував перикардо-томію при злипливому перикардиті. За 45 років активної хірургічної діяльності провів 10 тисяч операцій. За час наукової роботи підготував 7 кандидатів медичних наук, написав чотири монографії з актуальних питань хірургії, є автором понад 300 журнальних статей.

15 років був головою хірургічного товариства Хмель-ницької області, головою атестаційної комісії лікарів при обласному відділі охорони здоров'я. Протягом багатьох років працював у редакційній раді журналу «Клінічна хірургія». Обирався депутатом обласної ради.

За сумлінну працю М.П. Чорнобривий нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, знаком «Відмінник охорони здоров'я». Нагороджений орденами Слави ІІІ та ІІ ступенів, медаллю «За відвагу» та іншими бойовими відзнаками. Учасник Параду Перемоги.

М.П. Чорнобривий був одним з активних організаторів у Хмельницькому двох всесоюзних, чотирьох республіканських науково-практичних конференцій, восьми конференцій облас-ного значення, а також семінару по лінії Комітету Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Хірург вищої категорії М.П. Чорнобривий підготував до практичної роботи в хірургії багато спеціалістів, які нині працюють на відповідальних посадах. У 2000 році його ім’я занесено до «Золотої книги України 2000».

В особі М.П. Чорнобривого поєднується хірург-клініцист, талановитий педагог, громадський діяч.

Микола Петрович Чорнобривий пішов з життя у серпні 2007 року.

Про М.П. Чорнобривого

1. Прокопчук В. Професор Чорнобривий М.П.: нарис життя й наук.-мед. діяльності. – Хмельницький, 2003. – 150 с.
2. Прокопчук В.С. На вершині визнання // Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій: зб. наук.-краєзн. праць. Вип. 3. – К.; Кам’янець-Поділ., 2003. – С. 281-286.
3. Полянська Б.Ф. Золоті руки хірурга Чорнобривого // Дунаєвеччина очима документів, учасників і свідків історичних подій: матеріали наук.-краєзн. конф. – К., 1997. – С. 228-230.
4. Яхницька С. Перший професор на Хмельниччині // Проскурів. – 2008. – 25 верес.
5. Шандовська Л. Про таких людей пишуть книги. Знайомтесь – лікар від Бога Микола Чорнобривий // «Є!». – 2004. – 16 груд.
6. Аріон Г. Родина, родина – від батька до сина // Прос-курів. – 1996. – 22 серп.
7. Дорогами великого життя // Мед. кур’єр Хмельнич-чини. – 2000. – № 3-4. – С. 9.

Непересічна подія – урочисте відкриття пам’ятника односельчанину Пилипу Коновалу відбулася в невеликому селі Кутківці Чемеровецького району у серпні 2000 року. Гості з Канади, Києва, Хмельницького, представники громадськості Чемеровеччини, жителі села зібралися на майдані, щоб вшанувати пам'ять земляка, який в роки першої світової війни прославився своїми подвигами і був відзначений найвищою військовою нагородою Великобританії і Канади – Хрестом Вікторії.

…А починалося це в далекому 1888 р., коли у великій родині Коновалів восени, 15 вересня народився хлопчик, який був названий Пилипом. Його босоноге дитинство пройшло у важкій сільській праці, водночас, загартувавши його в жорстокій боротьбі за виживання.

Рано одружився, став батьком доньки. Але його відразу ж призвали в російську армію, де відслужив шість років. Після демобілізації повернувся в рідне село. Та злидні змушують в 1913 році податися на заробітки до Сибіру. За пошуком кращої долі через Владивосток дістався до канадського міста Ванкувера, де перебивався випадковими заробітками.

Коли в Європі запалало вогнище першої світової війни, Пилип знаходився в місті Оттава. В Канаді тоді розпочався набір добровольців і він разом з тисячами українців, які шукали на канадській землі кращої долі, вступає добровольцем до канадського (на той час ще британської армії) Експедиційного корпусу. Корпус виступає на боці країн Британської співдружності у війні з кайзерівською Німеччиною. Отож, під містом Ланс у Франції, артилерійський батальйон, де Пилип Коновал служив капралом, зайняв бойову позицію.

21 серпня 1917 р. противник затиснув канадську армію у клітці. У відділенні Коновала загинули усі старші офіцери. Про фронтальну атаку годі було й мріяти: з самого ранку йшов нудний затяжний дощ й ворог постійно обстрілював позиції канадців з гармат і кулеметів. Тоді Пилип наказав своїм воякам прикривати його вогнем, а сам поповз до кулеметного гнізда. Товариші були певні, що капрал загине, але через деякий час замовк один кулемет, потім другий, а згодом з’явився й сам Пилип, тягнучи за собою кулемети й полонених.

Виявилося, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів, а потім, атакувавши друге кулеметне гніздо, захопив ще один кулемет і трьох полонених. Знищивши дві вогневі точки противника і відкривши дорогу для наступу, сміливець ще раз кинувся в атаку, але був взятий в полон. Однак, йому вдалося звільнитися від пут і, покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, Пилип знову з’явився серед своїх товаришів по зброї ще з одним кулеметом. Таким чином, він не тільки змінив ситуацію, а й фактично сприяв розгрому ворожої групи на цій ділянці фронту. Уже в своєму шанці, коли Пилип рапортував офіцерові про знищення трьох кулеметних гнізд і 19 солдат, у його лице влучила випадкова куля.

Про подвиг капрала Коновала почала писати преса. Його викликали в Лондон і 15 жовтня 1917 року на площі перед Букінгемським палацом на великому військовому параді король Георг V нагородив подолянина Хрестом Вікторії – найвищою нагородою Британської імперії. Літописці записали слова монарха: «Ваш подвиг є найважливішим і незрівнянним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку».

Цю відзнаку заснувала в 1856 р. після завершення Кримсь-кої війни королева Вікторія, як найвищу нагороду за відвагу і хоробрість під час бойових дій у Британській імперії та країнах співдружності. Орден відлитий із бронзи трофейної російської гармати, яку захопили англійці в останньому бою Кримської війни у Севастополі. Кожен орден є іменним, із викарбуваною датою подвигу. За весь час існування цією відзнакою нагороджено біля однієї тисячі сміливців, серед них – тільки 94 канадці, всі інші є вихідцями з багатьох країн Європи, Азії, Америки.

Власники цієї нагороди, за неписаною традицією, не вдягають інших бойових відзнак, бо Хрест Вікторії є доказом найвищої хоробрості і не потребує іншого підтвердження. При зустрічі з кавалерами ордена Хреста Вікторії англійські королі першими вітаються і віддають їм належні почесті…

Орден є одночасно найвищою відзнакою Канади.

Після цього нагородження Пилип ще не раз брав участь в боях, отримав кілька орденів, дослужився до помічника війсь-кового аташе при посольстві у Великобританії. Згодом він по-падає в Канадський сибірський експедиційний корпус, де доля звела його з Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив козачком Тарас Шевченко.

В квітні 1919 року канадський корпус був виведений так і не взявши участь в боях.

Повернувшись до Канади, Коновал вступає добровільно (в мирний час військова повинність була скасована) до канадської піхоти в Оттаві.

Йшли роки. Тяжкою була для нього звістка, що в Кутківцях під час репресій безслідно загинула його родина. В стані депресії він опинився без роботи.

Про героя забули. Аж ось з нагоди 25 річчя початку першої світової війни в Оттаву для відкриття пам’ятника героям прибув король Георг VI. І тоді згадали про Коновала і запросили на церемонію. І знову потиск монаршої руки, і знову подяка.

Завдяки зустрічі з іншим кавалером Хреста Вікторії, наш земляк дістає роботу прибиральника в канадському парламенті. Під час свят він з’являвся з Хрестом Вікторії на грудях. На це звертали увагу депутати, яким на їх запитання, чого він працює з шваброю, відповідав, що в боях він був з рушницею, а тут з шваброю. Це дійшло до прем’єр-міністра Маккензі, який призначив Коновала особистим сторожем кімнати № 16, своєї резиденції в парламенті. Це було вже під час другої світової війни.

На старості сяк-так вистачало на прожиття. Здавалося, все в минулому. Та в 1956 р. прем’єр-міністр Великобританії А. Іден запросив всіх живих кавалерів Хреста Вікторії на святкування 100-річчя заснування ордена. Запросити то запросив, а за грошима на поїздку нашому герою довелося звертатися до українців з Канадського легіону (організації ветеранів). В Лондоні він взяв участь у параді в Гайд-парку, який приймала королева Єлизавета.

Помер Пилип Коновал на 72-му р. життя в 1960 році. Він був похований на кладовищі Нотр Дам в Оттаві з усіма військовими почестями. Його орден знаходиться у Канадському військовому музеї. У Національній галереї Канади є його портрет. А нещодавно в Канаді встановили чотири меморіальні дошки, які трьома мовами (англійською, французькою та українською) розповідають про подвиг Коновала.

Українсько-канадські ветерани 360-го відділу Канадського легіону, що носить його ім’я, вирішили встановити пам’ятник відважному подолянину в його рідному селі. Цей проект схвалив уряд Канади. Над ним працював львівський скульптор Петро Кулик, автор пам’ятників Івану Підкові у Львові та в Черкасах, Іванові Франку у Торонто, Володимиру й Ользі у Чикаго.

Нині Пилип Коновал навічно повернувся додому у граніті. Елементи скульптурної експозиції складаються з двох частин, що символізують Україну і Канаду та центральної стели, на якій знаходиться барельєф героя і зображення його найвищої бойової нагороди – Хреста Вікторії.

Про П.М. Коновала

1. Блажевич Ю.І. Пилип Коновал – емігрант з Поділля, Герой Великобританії та Канади // Матеріали X-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам'янець-Поділ., 2000. – С. 434-436.
2. Малина Б. Українець з Поділля, з яким віталися анг-лійські королі // Політика і культура. – 2000. – № 13. – С. 32-33.
3. Василевський М. Кавалер Хреста Вікторії повернувся до Кутковець. Пам’ятником. // Поділ. вісті. – 2000. – 24 серп.
4. Степанець В. Повернення у безсмертя // Нове життя. – 2000. – 30 серп.
5. Туркевич В. Кавалер Хреста Вікторії // День. – 2002. – 5 жовт. – С. 5.
6. Назаренко Є. Герой Британської імперії з Кутковець // Проскурів. – 2002. – 18 січ. – С. 14.

Юлій Йосипович Манасевич – перший заслужений лікар УРСР на Хмельниччині.

Народився 20 вересня 1868 р. в м. Кам’янець-По-дільському у сім’ї лікаря. Його батько Йосип Мойсейович Манасевич закінчив медичний факультет Київського універ-ситету і в 1877-1879 та в 1892-1911 роках працював лікарем у Кам’янець-Подільському.

Після закінчення медичного факультету Харківського університету у 1896 році Ю.Й. Манасевич приїхав у Кам’янець-Подільський, де протягом шести місяців працював у губернській лікарні лікарем-терапевтом, але мріяв вчитися на дитячого лікаря. Для набуття нових знань і практичного досвіду Манасевич їде за кордон. У Відні він штудіював дитячі хвороби у професорів Манті та Відергофера. 1899 року Ю.Й. Манасевич повернувся в Кам’янець-Подільський і був направлений у Баговецьку волость для ліквідації дифтерії. Після повернення з Баговиці безкоштовно працює при поліклініці «человеко-любивого» товариства. Лікує бідне населення міста і волостей, що були навкруги.

У 1903 році був призначений лікарем Кам’янець-Подільського двокласного міського училища, а в 1905 році його було мобілізовано на російсько-японську війну, де він працював лікарем-терапевтом. У 1914 році почалася перша імперіаліс-тична війна і Юлія Манасевича мобілізують в російську армію, де він служить спочатку молодим лікарем, а пізніше особистим лікарем командувача 8-ю російською армією генерала О.О. Бру-силова. За проявлення мужності на війні його було нагороджено орденом святого Станіслава другого ступеня та п’ятьма військовими нагородами.

Під час Великої Вітчизняної війни евакуювався в Саратов і працював в інфекційній лікарні, а в 1944 році повернувся в рідне місто. У Кам’янець-Подільському, як лікар-організатор медицини, відновлював діяльність установ охорони здоров'я міста. Працює головним лікарем міської лікарні ім. В.І. Леніна, пізніше головним лікарем інфекційної лікарні, консультантом-терапевтом у госпіталі № 3395, лікарем дитячої лікарні.

Манасевич Ю.Й. своєю невтомною енергією і система-тичним удосконаленням свого фаху рятував дитинство міста і нашої області. Йому, одному з перших на Поділлі в післявоєнний період, було присвоєно звання «Заслужений лікар УРСР». Манасевич був нагороджений орденом Трудового Чер-воного Прапора і медаллю «За доблесну працю у Великій Віт-чизняній війні».

Більшу частину свого робочого дня Ю.Й. Манасевич від-давав праці в стаціонарі лікарні. Працював до останнього поди-ху. У 1958 році, повертаючись з лікарні, по дорозі додому він помер. Похований на руськофільварецькому кладовищі.

Ю.Й. Манасевич, будучи на різних керівних посадах в органах охорони здоров'я міста, від своїх колег і підлеглих завжди вимагав порядності, почуття ліктя, завжди був готовий прийти на допомогу хворій людині.

Про Ю.Й. Манасевича

1. Мазурик Є.В. Людям служив до останку // Нариси про минуле і сьогодення медицини Кам’янець-Подільського та Хмельниччини. – Кам’янець-Поділ., 1999. – С. 162-166.
2. Голодрігер М. Лікар-ентузіаст // Рад. Поділля. – 1946. – 7 груд.
3. Гінзбург Є. 50-річчя лікарської діяльності Ю.Й. Мана-севича // Рад. Поділля. – 1946. – 25 серп.
4. 80-річний ювілей лікаря Ю.Й. Манасевича // Рад. Поділля. – 1948. – 11 груд.
5. Манасевич Юлій Йосипович: [Некролог] // Прапор Жовтня. – 1958. – 23 лип.

Микола Іванович Панасюк народився 22 вересня 1948 року в селі Олексіївка на Кіровоградщині. Змалечку почав малювати, спостерігаючи за матір’ю, яка чудово вишивала, а також створювала візерунки для майбутніх килимів. Через 7 років сім’я переселяється в сусіднє село Добронадіївку, де хлопець закінчує дев’ятирічку. В технічному училищі міста Олександрія здобуває фах тесляра. Деякий час працює учнем столяра в Дніпропетровську. Повернувшись в Олександрію, потрапляє до рекламного цеху при кінотеатрах міста. Саме тут отримує перші уроки і досвід малювання. Ці вміння стануть у нагоді під час служби у лавах Радянської Армії (1966-68) і при вступі до Одеського художнього училища ім. М.Грекова (1970 р.). Світлі спогади про цей навчальний заклад пов’язані з іменем педагога, відомого живописця А.І. Лози. Після його закінчення (1974 р.) отримує направлення до мальовничого Закарпаття, де працює вчителем малювання у загальноосвітній школі. Сама природа краю сприяла появі першого циклу живо-писних робіт «З любов’ю до гір». Та невгамовна вдача приво-дить Миколу Панасюка на Хмельниччину (1976 р.), в м. Старо-костянтинів, де він працює викладачем в дитячій художній школі. Один з його тогочасних учнів Василь Братанюк нині є знаним російським живописцем. Невдовзі, прагнучи вдосконалити свої знання, Микола Панасюк вступає до Харківського художньо-промислового інституту (1981-1986), де навчається у талановитих графіків С.Ф. Бесєдіна та В.С. Ненадо.

Підкоряючись примхливій долі, дипломований художник-графік оселяється в столиці Чувашії Чебоксарах. На цей період (1986-1995) припадає пік творчої активності митця. Він працює старшим викладачем художньо-графічного факультету пед-інституту ім. І.Я. Яковлєва. Водночас бере участь в багатьох республіканських, всесоюзних, міжнародних виставках, неодно-разово стає лауреатом конкурсів плакату й графічної мініатюри. Чимало робіт присвячує гостинному чуваському краю, де у 1992 р. вступає до Спілки художників Росії.

У 1995 році Микола Панасюк повертається в Україну, вчителює на Одещині, а з 2000-го мешкає в Кам’янці-Подільсь-кому. У 2003-му стає членом Національної спілки художників України.

Митець працює в різних видах й жанрах мистецтва. Але основною сферою його діяльності залишається графіка. Свої роздуми про сенс життя, про долю України, її видатних діячів, духовну культуру народу художник втілив у серіях офортів, в циклі робіт за мотивами українських народних пісень. Закоханість у місто над Смотричем знайшла відображення у живописній і графічній серіях історичних краєвидів Кам’янця-Подільського.

Відбулось більше десятка персональних виставок митця. Деякі з його робіт стали надбанням подолян, чимало зберігається у приватних колекціях Англії, Канади, Америки, Німеччини, Кореї, Японії, в художніх музеях України й Росії.

Останнім часом художник захопився таким видом прикладної графіки, як екслібрис. Це невеличкі сюжетні або декоративні композиції, що позначають належність книги власникові бібліотеки, враховуючи при цьому його смаки та інтереси. Свої роботи Микола Іванович щорічно представляє на міжнародних виставках екслібрису в Італії.

Окрім своєї основної діяльності, кам’янецький художник Микола Панасюк пише вірші, більшість з яких присвячені старовинному місту, що стало для нього рідним. Нині готує до друку збірку поезій, ілюстровану власними малюнками.

Твори М.І. Панасюка

1. Мозаїка творчості: [альбом]. – [Кам’янець-Поділ.]: Аксіома, [б. р.]. – 10 с.: фото; кольор.
2. Николай Панасюк: каталог выставки произведений / авт. вступ. статьи, ответствен. за вып. Ю.В. Викторов. – Чебоксары, 1992. – 10 с.

Про М.І. Панасюка

1. Панасюк Микола Іванович // Хмельничани – члени Національної спілки художників України: бібліогр. покажч. – Хмельницький, 2007. – С. 52-53.
2. Будзей О. Шлях до «Золота Кам’янця» // Подолянин. – 2005. – 21 жовт.
3. Ковальчук А. Коли пензель співає // Кам’янець-Поділ. вісн. – 2006. – 21 лип. – С. 2.
4. Федорчук Ю. Співучі картини: Палітра // Укр. культу-ра. – 2000. – № 5-6. – С. 22.

Марія Григорівна Шаренко – заступник головного лікаря Хмельницької обласної лікарні з медичної частини, кандидат медичних наук, лікар-пульмонолог, заслужений лікар України, організатор охорони здоров'я вищої кваліфікаційної категорії, відмінник охорони здоров'я.

Народилася 15 грудня 1943 року в с. Підлісний Олексинець Городоцького району. В 1966 році закінчила Терно-пільський медичний інститут. Трудову діяльність розпочала у 1966 році як лікар-терапевт Хмельницької обласної лікарні. З 1971 по 1982 роки – заступник головного лікаря з лікарсько-трудової експертизи обласної лікарні. З 1982 року і по теперішній час Марія Григорівна працює заступником голов-ного лікаря Хмельницької обласної лікарні з медичної частини.

Шаренко М.Г. заочно закінчила аспірантуру, після чого захистила кандидатську дисертацію з пульмонології.

Марія Григорівна поряд з основною роботою займається викладацькою діяльністю. Вона є автором і співавтором 58 наукових праць і статей, 4 винаходів. Делегат з’їздів пульмо-нологів та фтизіатрів України, учасник наукових конференцій, фахівець вищої категорії з організації і управління охорони здоров'я.

Гордість начмеда Шаренко М.Г. той факт, що сьогодні в Хмельницькій обласній лікарні використовуються всі сучасні методи лікування. Постійно дбає про впровадження в практику досягнень науки та передового досвіду, поліпшення організації праці. Марія Григорівна багато робить в напрямку покращення культури і якості медичного обслуговування населення, набли-ження спеціалізованої медичної допомоги до сільських жителів.

Шаренко М.Г. за час роботи зарекомендувала себе висококваліфікованим спеціалістом охорони здоров'я. Сумлінна праця М.Г. Шаренко неодноразово відмічалась грамотами, по-дяками Міністерства охорони здоров'я України, обласної та міської держадміністрацій, обласного управління охорони здо-ров'я. Вона є кавалером двох орденів княгині Ольги.

Про М.Г. Шаренко

1. Науковці Подільського краю // Вчені Поділля: матеріали респуб. наук.-практ. конф., присвяченої 55-річчю визволення України від фашист. загарбників. – Хмельницький; Вінниця, 1999. – С. 58-59.
   Шаренко М.Г. – С. 58-59.
2. Нагребецька І. Народний лікар Марія // Уряд. кур’єр. – 2007. – 7 берез.